Валерій Герасимчук Драматична поема ШУМЕРИ

 
 

Валерій Герасимчук Драматична поема ШУМЕРИ

Усім народам світу присвячую, бо кожного з них може спіткати доля шумерів. Автор



Валерій ГЕРАСИМЧУК


ШУМЕРИ

Драматична поема

Усім народам світу присвячую, бо кожного з них може спіткати доля шумерів.
Автор




ДІЙОВІ ОСОБИ:

АВТОР
ШУМЕР (шумерський поет)
ЦАРИЦЯ ШУБАД
ШУМЕРИ та ШУМЕРКИ (вельможі, придворні дами, слуги і служниці, воїни, музиканти) Два худі ДЯДЬКИ і маленька боса ДІВЧИНКА


ДІЯ І
СЦЕНА 1
Події відбуваються на руїнах древнього шумерського міста Ура, відкопаного з тисячолітніх нашарувань піску та глини силами численних археологічних експедицій. Лабіринти глибоких канав, біля яких часто можна зустріти черепки битого глиняного посуду та інші знахідки, свідчать про те, що тут і далі ведуться розкопки. То тут, то там видніються залишки храмів та житлових будинків. Над усім цим піднімаються рештки мурів з невипаленої цегли, а позаду підноситься частково відбудований у XX столітті зикурат. Далі тільки пустеля і піщані дюни, за якими десь далеко звучить східна мелодія, що поступово затихає. Вечоріє. На передньому плані, біля невисокої, напіврозсипаної цегляної стіни сидить Автор і при світлі останніх призахідних променів сонця читає вголос газету.
АВТОР: «Це був дивовижний народ. І в цьому ми ще раз переконуємося, коли беремо в руки книгу словацького письменника Войтеха Замаровського «Спочатку був Шумер». «Сто років тому,– пише він у передмові до своєї книги,– про шумерів не знали майже нічого, п’ятдесят років тому – дуже мало. Нині нам відомо, що це був перший історично знаний народ на нашій земній кулі. Навіть більше: що цей народ зробив чи не найвагоміший первісний внесок у загальнолюдську культуру».
І це не перебільшення. Шумери перші винайшли письмо, плуг і колесо, створили справжні мистецькі шедеври з алебастру, каменю і металу (основним будівельним матеріалом у Шумері була глина, з якої будували житла і храми, робили речі домашнього вжитку, на табличках з якої писали), їхні вироби з карбованого золота і досі вважаються неперевершеними, їхніми «Плачами», зокрема «Плачем над загибеллю Ура» та «Плачем над загибеллю Шумеру», зачинається історія світової літератури. Це перший в історії народ, який перейшов від кочового скотарства до осілого землеробства. Шумери – перші будівничі міст і перші засновувачі держави.
Вони залишили нам свої геніальні відкриття з математики, геометрії, астрономії, медицини, а також свої могутні кількаступінчасті зикурати, тобто храмові будівлі на штучних терасах, де «народ чорноголових», або сан-гіг, як називали себе шумери, молився своїм богам: богу місяця Наннару, богові повітря Енлілю, богу води і мудрості Енкі та іншим. До речі, біблійна Вавілонська вежа – це не що інше, як зикурат Етеменанкі у Вавілоні, який досягав висоти дев’яносто метрів і мав сім ступенів (шумерські зикурати були нижчі, триступінчасті).
Світ стародавнього Шумеру займав приблизно двадцяту частину нинішнього Іраку і містився між Тігром та нижнім Євфратом. На цій території виникло і загинуло близько десяти шумерських міст-держав: Ур, Урук, Лагаш, Марі, Ереду, Кіш, Умма та ін. У різний час, за свідченням клинописних текстів, тут правили Какуг, Месанніпадда, Амар-Сін, Валулу, Утухегал, якась Кубаба, що до того шинкувала вином, та інші. Звідки прийшли шумери в Месопотамію – невідомо. Можливо, як говорить одна з гіпотез, прийшли вони з якоїсь гірської країни, що й змусило їх будувати в пустелі штучні гори – зикурати. Час їхнього приходу теж чітко не визначений – сталося це приблизно в середині 4 тисячоліття до Р.Х.
За кілька століть вони побудували прекрасні міста, провели канали, перетворили пустелю в квітучий сад. Бурхливо почало розвиватися їхнє мистецтво, наука, медицина. Та раптом між шумерськими царями виникли міжусобиці, і на ослаблений Шумер почали нападати племена кутіїв та еламітів. Потім його підкорили семітські аккадці. Згодом, об’єднавшись, шумери визволилися з-під кормиги Аккаду. Та вкотре почалися міжусобиці, і Шумер знову підкорили аркадські завойовники. Цього разу назавжди і безповоротно.
Така коротка і трагічна історія Шумеру».

(Згорнувши газету)
Чудний народ...
...Десь же земля була така зелена,
якої не буває й по сівбі...
За неї там десь билися племена!
Вони ж пустелю вибрали собі.
Чи кочувати їм не стало сили?..
...Чи так вже захотілось їм помість?..
Чому вони прийшли сюди й осіли?
Тепер уже ніхто не відповість.
Сиди серед руїн і слухай тишу.
Вдивляйся марно у розкопок шов.
Бо що про цей народ сьогодні пишуть?
От хоч би звідки і коли прийшов...
(Передражнює газетну статтю)
Можливо, звідти. Може, що тоді-то.
(Обурено)
Й це – про народ! Та ще – у наші дні.
...А де і ким його було подіто?
Про це також гіпотези одні.
(Подивившись на розкопки)
Ні, мало вздовж і впоперек порити,
щоб поновити втрачені зв’язки.
Із кимось би отут поговорити!
Та з ким ти поговориш нині...
...З ким?
Адже народ цей зник ще до Гомера.
Тепер тут майво інших корогов.
Якби ж сюди покликати шумера,
аби екскурсоводом був...
(Гукає)
Аго-о-в!
(Вслухаючись у тишу)
Мовчать піски. Мовчать міста старі ці.
Все колючками встигло зарости.
(Знову бере в руки газету)
А може, щось на другій є сторінці,
а в сутінках оцих я пропустив?
Та й у газетах треба добре ритись.
Тут праця про минуле – річ рідка.
Всередині ще треба подивитись...
(Розкриває, дивиться)
Немає більш нічого. Ні рядка.
Зате про всяку нечисть до хороби.
Ну, хоч би ось оця стаття, вгорі.
(Читає заголовок)
«ПОХІД НЕВИЛІКОВНОЇ ХВОРОБИ».
(Гірко усміхнувся)
А що лікують наші лікарі?!
Вони ж по-людськи навіть не обстежать!
Лікуйся сам та кутайся в кашне.
...Ну там, буває, ще зупинять нежить.
Та це ж іде, напевно, щось страшне...
Та що?..
Гонконгський грип, що був раніше?
Сибірка, що принесла стільки бід?
Так за хвороби в нас є щось страшніше...
І ще страшнішим є його похід.
А ліки я відчув на власній шкурі.
...Таких... як в нас...
(Ніяк не може знайти підходящого епітета)
...мабуть, нема ніде!
Це диво, що сиджу я в цьому Урі.
...Та бог із ними...
(Глянув на газету)
Що ж це там іде?

СЦЕНА 2
Поки Автор знову розгортає газету, серед руїн з’являється вже немолодий чоловік у довгому жовтому плащі без рукавів. На голові у нього білий тюрбан, в одній руці незнайомець тримає вузлик, у другій – зв’язані мотузочком невеликі глиняні таблички. Він зупиняється віддалік. Автор його не помічає і починає читати вголос статтю про оту невиліковну хворобу.
АВТОР: «Найбільш песимістично настроєні медики вважають цю хворобу невиліковною і стверджують, що найближчим часом вона пошириться по всій планеті, прирікши спочатку на смерть цілі народи, а потім і все людство. Називається ця хвороба...»
(У цей час незнайомець, ставлячи на стіну свій вузлик, скидає з неї цеглину. Та з гуркотом падає на купу черепків, перериває читання. Автор незадоволено повертає голову у той бік)
Ну і часи настали на планеті!
Йдемо, неначе в зоряну майбуть,
а всюди переслідують поетів...
В пустелі заховайся, то знайдуть.
І чим тобі вже, господи, вгодити,
щоб ти звільнив нас од ції чуми?!
(Розводить руками)
...Й хто проти ночі може тут ходити?
(Придивляється уважніше)
Учора наглядач був без чалми...
Десь я вже бачив цю чалму біленьку.
...Таку тут носить... сторож-бедуїн.
Еге ж, то він, араб.
(До незнайомця)
Салем алейкум!
(Не дочекавшись відповіді)
Чомусь мовчить. А може, це не він?
А раптом справді це один з окатих
і дорогих моїх наглядачів?
...Так хлопців цих не треба і гукати –
Вони самі приходять уночі.
А мо, турист заможний – повечеряв
та й вийшов на руїни вікові?
...Так хто це зустрічав міліонера,
який носив би плащ без рукавів...
А може, дипломат? Це ж дипломати
шумерів відкопали аж тепер...
НЕЗНАЙОМЕЦЬ (підходячи ближче)
Покинь даремно голову ламати.
Все рівно не вгадаєш.
Я – шумер.
АВТОР
Який шумер?
(Не вірить очам своїм)
Та що це за проява?!
Ти часом не розбійник, боже збав?...
ШУМЕР (іронічно)
...А ще поет... Ну де ж твоя уява?
Ти ж сам мене на бесіду позвав.
І де твій настрій дівся бойовитий,
яким ти ще недавно аж пашів?
Невже ти неспроможний уявити
ні цей народ, ні того, як він жив?
Я думав так, що скроні аж срібніли!
А де твоєї сивини сліди?
(Розчаровано)
Здрібніли щось письменники, здрібніли.
АВТОР
Ну, ти про всіх одразу не суди.
ШУМЕР
Зійди ж тоді до іншої епохи.
Дізнайся, як народ жив у той час
і де він дівсь...
АВТОР (наче виправдовуючись)
Та я вже знаю трохи –
стаття ось у газеті є про вас.
(Подає Шумерові газету)
ШУМЕР (бере, дивиться)
...Сама тоненька, й знаки невеличкі...
(Крутить її на всі боки)
А скільки є усяких слів дрібних!
АВТОР
Ти розкажи-но краще про таблички.
Про що колись писалося у них?
ШУМЕР (віддаючи йому газету)
Хто воював... Хто скільки років правив...
Та скільки вин цариця продала...
Найбільше їх про господарчі справи,
закони різні й судові діла.
Бувало, що і про діла господні
з’являлися трактати немалі.
(Зітхає)
Художніх текстів тільки-но ж дві сотні.
А історичних мало взагалі!
Та й ті царям складались на догоду
зі слів «великий», «слава» і «хвала»...
А хто писав історію народу?!
Та ще такою, як вона була?
Хто розповів про голод у Шумері?
Про те, як трупи звозили з осель?
В табличках – пусто...
АВТОР
Пусто й на папері.
ШУМЕР
А в них повинно значитись усе!
АВТОР
Отак і в нас. Написано багато.
Про тих, хто правив ще не так давно.
Про всякі там шпалери та шпагати.
Нарешті, про закони і вино.
Є книги релігійні і безбожні.
Буває – під прилавками бодай –
трапляються неначебто й художні.
Але про історичні не питай...
ШУМЕР
Нема? Та що ви – зовсім подуріли?!
АВТОР (убік)
...Ще не дослухав, а уже корить...
(До Шумера)
Вони були...
ШУМЕР
Так де ж вони?
АВТОР
Згоріли.
ШУМЕР (з острахом глянувши на свої таблички)
Хвала богам, що глина не горить!
(Пригорнув їх до себе)
То ми ще й цим повинні бути раді –
не щезли ж так, як ваші, у диму.
АВТОР
Ти подивився б, що у Хорсабаді
робили з ними сотню літ тому.
Там з цих табличок... будували житла.
А дехто ще й хліва зліпити встиг.
ШУМЕР (спантеличено)
То це вони писалися для бидла?!
АВТОР
Тепер іще не те будують з книг.
(Побачивши шумерове замішання, пояснює)
Не з них самих, звичайно.
...З гонорарів –
окремі, несвідомі автори.
З прибутків – хто за книжку на базарі
запрошує по сотні півтори.
Хто ж не зважає вже на зміст і ціни,
а тільки на обкладинки самі,–
купує їх... утеплювати стіни
на ширину поличок і томів.
...Розкішні дачі і такі ж котеджі.
Машини, гарнітури, гаражі.
Жінки чужі в одежі й без одежі –
це теж, бува, книжки і тиражі.
ШУМЕР
І все це з глини?
АВТОР
...Ти відстав, як бачу,
й не знаєш тих, про кого я кажу.
Та він тобі з нічого зробить дачу,
а потім жінку приведе чужу!
ШУМЕР
З нічого? А... котеджі і ...машини?
А ваші... гарнітури й... гаражі?
АВТОР
Оце, на жаль, наполовину з глини...
ШУМЕР
І то вже непогано!
АВТОР
Не скажи.
(Позіхаючи)
Стомився я. Давай уже стелитись.
Ще завтра поговоримо про все.
(Шумер киває головою на знак згоди, іде до тієї стіни, де поклав свій вузлик, і вкладається під нею. Автор вмощується під другою. Він уже ліг, коли це ненароком зачепив якусь цеглину, і зі стіни на нього посипався пісок)
АВТОР
Потрібно хоч газетою накритись,
бо ще піском до ранку занесе.
(Починає шарудіти своєю газетою)
ШУМЕР (подумавши, що той збирається її читати)
...І що він уночі у ній побачить,
якщо і вдень не зміг...
(Придивляючись уважніше)
...зажди, зажди.
(До Автора, бачачи, що той укривається, а не читає)
То ці газети вас ще й гріють, значить!
АВТОР (багатозначно)
Буває. Та не всіх і не завжди.
(Засинають)

СЦЕНА З
Настав ранок наступного дня. Сонце вже підбилося над обрієм і залило своїм сяйвом навколишню пустелю. Заглянуло воно і в стародавній Ур: позазирало в усі закутки, збудило старі руїни. Прокинувся Шумер. Сів, протер очі. Побачивши, що сонце вже височенько, кинувся будити Автора. Підійшов до нього, помітив, що газета, якою той звечора укривався, валяється поруч на піску. Підняв її, склав і поклав збоку, ще й прикрив зверху цеглиною, аби не заніс її вітер.
ШУМЕР
То вкривсь, то скинув. Щось не зрозумію
призначення табличок їх нових.
Напевно, ці газети все ж не гріють,
якщо однако – з ними чи без них...
(Торкає Автора за плече)
Вставай.
Бо й день проспиш на цій бумазі.
А ми вже й так проспали кращий час.
Автор (спросоння)
Ти взагалі всіх маєш на увазі
чи – тільки нас?..
ШУМЕР
У першу чергу нас.
(Незадоволено бурчить)
Схід сонця умудрилися проспати!
Спасибі – промінь сонячний підняв...
АВТОР
Чого ж тепер спішити уставати?
ШУМЕР
Щоб не проспати решту цього дня.
(Автор поволі піднімається, а Шумер іде до свого місця, розв’язує вузлик і починає розкладати на каменях їжу)
АВТОР (солодко потягуючись)
Ну й сон привидівсь! Тільки що, уранці.
Приснилося, що я верховний жрець.
І вже не у гуртожитку – в палаці
сиджу поміж царями, хай їм грець.
І от вони від оного чертога
мені вручають ордер та ключі
і дивляться на мене, як на бога,
який упав із неба уночі.
Кругом столи. Тарелі й чаші повні...
ШУМЕР
Тому ти й прокидатись не хотів!
(Скрушно хитає головою)
...Всі пнуться у жерці. А у верховні –
і поготів...
АВТОР
А ти збудив! Там з’їв би хоч котлету...
(Ковтає слину)
...А чи вмотав би пару калачів!
ШУМЕР
Так не жартуй. Бо то кінець поету,
що мріє про палаци і харчі.
АВТОР (своєї)
Там з’їв би щось і смажене, й печене,
підсівши до заморського посла.
ШУМЕР
...Ходи-но краще сядеш біля мене,
та перекусимо, що бог послав...
АВТОР
Ану, яка-то там трапеза наша?
(Підходить, роздивляється)
...Цибуля. Огірок один на двох.
А що ось це? Ага, ячмінна каша...
(Покрутивши головою)
Не дуже-то нас жалує наш бог.
(Сідає біля Шумера, і якийсь час вони їдять мовчки. Врешті Автор не витримує)
АВТОР (давлячись сухою кашею)
А кажуть – Схід! А кажуть – марципани!
(Закашлявшись)
...Удар мене... скоріш... бо подавлюсь...
(Шумер б’є його по спині)
АВТОР
Спасибі.
(Все ще кашляючи)
І які в нас будуть плани?
ШУМЕР (складаючи решту їжі назад у хустину)
Підем на зикурат –
я помолюсь.
АВТОР (сам до себе)
Тут повно змій. Як їхали з Урука,
я їх нарахував щось дві копи...
(Оглядається навкруги, ніби щось шукає)
Тому в дорогу треба взяти дрюка.
ШУМЕР
Ти згарячу гадюки не схопи.
(Дивлячись, як Автор приміряє якусь палицю)
Ти як берешся за жалючу тему,
то теж тоді шукаєш костур свій?
...Далеко ми з тобою не зайдемо,
якщо почнемо думати про змій...
(Ще раз окинувши Автора іронічним поглядом, Шумер виходить. Автор, трохи постоявши і подумавши, викидає свою палицю і йде за ним)

СЦЕНА 4
Вже полудень. Очевидно, Автор з Шумером десь затримались, розглядаючи руїни стародавнього Ура, тому вони піднімаються на зикурат саме тоді, коли сонце стоїть в зеніті і пече немилосердно. Шумер і Автор ідуть по сходах уверх: Шумер – попереду, Автор – позаду. Він відстав. Видно, що йому без звички ходити в полудень по пустелі важко. Піт котиться з нього градом.

АВТОР (витираючи піт з чола)
Ця спека заведе на кладовище...
(Дивиться вниз)
А сходи!
Довгі,
зчовгані,
круті...
(Знизує плечима)
Невже не можна помолитись нижче?
ШУМЕР (оглядається)
Мені здалось чи ти щось бурмотів?
АВТОР
Та й високо ж до вашого собору!
Я вже весь мокрий, наче у грозу.
Пощо так тяжко дертися угору,
як можна помолитися внизу?
ШУМЕР
Спочатку унизу. Тоді в постелі.
А далі хоч і зовсім не молись...
Так от звідкіль з’являються пустелі,
які не зустрічалися колись!
АВТОР
Так ти вважаєш –
це тому, що небу
сьогодні ми
поклонів
менше б’єм?
ШУМЕР (з притиском)
Тому, що все ви робите як-небудь!
АВТОР
Тут ти правий...
(Тяжко опускаючись на сходи)
...Давай води поп’єм.
(Шумер дістає з вузлика карафку і подає Автору)
АВТОР (надпивши трохи)
Щось я не можу за тобою вгнатись.
(Бурчить, киваючи на зикурат)
...На гору цю попробуй ще й зійти...
ШУМЕР
До віри треба перш за все піднятись!
Піднятись, а не так собі зайти.
Інакше віра неміцна і вбога,
немов пожовкле листя на гіллі.
АВТОР
Ти маєш на увазі віру в бога?
ШУМЕР
І віру в бога, й віру взагалі.
(Піднімає вгору вказівний палець)
У кожній з них слід підніматись вище.
АВТОР
Попробуй, як весь час тебе цькують...
ШУМЕР
...Цькують?.. Ти дякуй богу, що живий ще!
Он іншим вже й зозулі не кують.
Їм що –
дешевше обійшлася віра?
...Так ти в дорозі ж сам розповідав,
скількох людей згноїли по Сибірах!
А ваш Христос за що
життя віддав?!
АВТОР
Е, ці дві віри різного покрою –
в Сибіри люди йшли не за Христа.
ШУМЕР
...Усяка віра сплачується кров’ю!
До неї скрізь дорога непроста.
Тут треба подолати всі незгоди.
Скупати тіло й душу у потах.
І ти даремно скаржишся на сходи,–
яка дорога вгору не крута?
Терпи ж і йди. І вкотре шлях не міряй.
Та не дивись під ноги повсякчас.
Угору треба. Тільки вгору! Віра
ніколи не опуститься до нас.
(Ідуть угору і зникають у висоті)

СЦЕНА 5
Вершина зикурату. Храму богові Наннару, який тут колись стояв, давно вже нема – зруйнували його вітри чи добрі люди. На його місці, як і в усьому Шумері, залишилися тільки купи глини та невипаленої цегли. На одній з них сидить Автор і про щось зосереджено думає, поки збоку тихо молиться Шумер. Так триває деякий час. Нарешті Шумер кінчає молитись і підходить до Автора.
АВТОР (якомога м’якше, щоб не образити Шумера)
От ти моливсь, а я сидів і думав:
погані наші все ж таки діла.
Розсипавсь Ур. Занесена десь Умма.
Що людям ця релігія дала?
Пересварились. Встановили межі.
Повоздвигали мури і тини.
А почалося ж із такої ж вежі,
де спільну мову втратили вони...
От і звелися – чорні, жовті, білі.
Годин не вистачає у добі!
ШУМЕР
Це ти про що?
АВТОР
Та я про вежу з Біблії.
(Нагадуючим тоном)
В дорозі ж я розказував тобі.
Про те, як богу ставлять свічі з воску.
Як б’ють поклони до святих подоб.
Про пекло й рай. Про вежу Вавілонську.
Про Єву і Адама. Про потоп.
ШУМЕР (махнувши рукою)
Потоп всесвітній... Вавілонська вежа...
Ребро, з якого Єву бог створив...
Чим тільки світ даремно не бентеживсь!
І хто чого тут не наговорив.
Пора б давно звільнитися з полону
наївних міфів і пустих розмов.
Розладдя почалось не з Вавілону!
І зовсім не від змішування мов...
...Хіба в Лагаші, Урі та Уруці
на різних мовах бесіди вели?
Чому ж валялись трупи у пилюці,
які усі шумерськими були?
Сто воєн пам’ятають землі наші!
Насильства надивились і тортур.
...То, бачиш, Ур панує у Лагаші,
а то Лагаш готується на Ур...
Один народ –
і той не дійде згоди!
АВТОР (згадавши щось своє)
...І думаєш, шумере, тільки твій?..
ШУМЕР
Чи ж дивно, що не миряться народи,
коли ще стільки міжусобних війн?!
(Показує на руїни)
Дивись, як ми покарані за дурість!
Шакали виють у Лагаші й Урі.
...Злодії поспішають до гробниць.
І навіть час – важке намисто мурів
знімає із беззахисних столиць.
Жорстокіше не можна покарати
і після значно тяжчої вини.
Ти тільки подивись на зикурати,
у що перетворилися вони...
У купи глини. В цеглу перебиту.
В розвалини без будь-яких прикмет.
(З відчаєм)
А це ж були «найвищі гори світу»,
як їх назвав забутий наш поет.
АВТОР (оглядаючи зикурат)
Гора висока...
Видно, й тут магнати
колись любили
дивувати світ...
(Прицмокнувши)
Сюди й рабів же мусили зігнати!
...Не менш, напевно,
як до пірамід...
ШУМЕР
Яких рабів? Ти що таке говориш?
Й тобі не сором? І тобі не гріх?
Та ми самі і зводили ці гори,
самі і відбудовували їх.
Носили глину, падали від спраги.
Та наш народ тут сам усе робив.
...Бо ж той не гідний шани та поваги,
хто зводить храми з поміччю рабів!
АВТОР (примирливо)
...І часто відбудовували?
Нині недовго дім і з каменю стоїть...
(Бере в руку грудку глини, яка тут же розсипається)
...То як було протриматися глині
під вітром стільки років
і століть...
ШУМЕР
Якби вона псувалась лиш вітрами!
Тоді стояли б досі Ур та Кіш.
Але ж на горах воздвигались храми,
а все святе руйнують найчастіш...
Та й завойовник, вдершися до Ура
чи інше місто взявши в акурат,
найперше нищив
віру і культуру.
А до таких належав
зикурат.
(Кивнувши на руїни древнього храму)
Тож маєм купи глини під ногами
натомість куполів у висоті.
АВТОР
Де ж ті, що збиткувались над богами?
ШУМЕР
А ми їх записали у святі.
Ще й за життя зліпили з них скульптури
та розхвалили скрізь на всі лади.
АВТОР (аж за голову взявся)
Скульптури?.. Із гонителів культури?!
ШУМЕР
А з кого ж!
...Ти не знаєш цих владик!
Хоча йому також властиві вади,
ще й перед Енкі має тьму боргів,
та досить лиш дорватися до влади,
як він стає намісником богів.
АВТОР
Хто ж перший став?
ШУМЕР
Заступником Наннара
назвав себе цар Ура – Ур-Намму.
З тих пір підстерігала люта кара
усіх, що не вклонялися йому.
Найперше він здолав Утухегала –
царя Урука – і здобув Урук.
...Подібна доля й Намхані спіткала,
і Ур-Намму Лагаш прибрав до рук.
Васалами простими стали енсі –
правителі сусідніх міст-держав!
Хто ж не скоривсь...
АВТОР (розуміюче)
...Той не дожив до пенсії.
Чи раптом у відставку забажав.
Відома річ!
Хоча –
тут є поправка:
до старості не часто
й доживеш...
ШУМЕР (перебиває його своїм запитанням)
А що це значить – пенсія й відставка?
АВТОР
В політиці воно одне і те ж.
І означає... просто втрату влади
для тих, хто жив заможно, без боргів,
ще й довго, незважаючи на вади,
вважав себе намісником богів.
ШУМЕР
Цікаво!
І скількох уже поперли?
Кому побили
жезл на голові?
(Прискіпливо)
Назви ж.
АВТОР
Еге!
Твої царі померли.
А ці мої правителі
живі.
ШУМЕР (розчаровано)
Боїшся, значить, підставляти груди...
АВТОР
...Я не боюся. Просто... хай їм біс!
Пошлють ще завтра добувати руди,
дробити камінь чи валити ліс.
А хтось тим часом буде пити каву
і слухати чиїсь плітки старі.
(Наче виправдовуючись)
...Та й про своїх... мені щось нецікаво...
ШУМЕР
А що ж тебе цікавить тут?
АВТОР
Царі.
(Задумливо)
Побачити б мені тих лиходіїв,–
які-то там були вони колись...
ШУМЕР
Побачити?
...Побачиш... В другій дії.
Якщо ти ще на них
не надививсь.
Вони ж кругом однакові, владики.
І як ти не міняй на них одеж,
а йдуть до них, як до богів великих!
АВТОР (мимоволі глянувши вгору)
Як? Ти мене ще вище поведеш?
ШУМЕР (згадавши, як тяжко піднімався Автор наверх)
От взяв на свою голову старечу!
(До Автора)
Не бійсь. Це вниз – не вгору до терас.
АВТОР
Униз – то вниз. Хіба я щось перечу?
Мене униз штовхали вже не раз.
ШУМЕР (сумно)
Мене також. Скрізь піднімають вище
лиш тих, які тихіші від води...
АВТОР
А ми ж куди підем?
ШУМЕР
На кладовище.
АВТОР
М-да-а... Нижче й не буває.
Ну, веди.
(Ідуть по сходах униз)

ДІЯ II
СЦЕНА 6
Царське кладовище в Урі. На відміну від того, де поховані рядові шумери, воно вирізняється своєю пишністю – рівні ряди викладених із цегли гробниць свідчать про те, що тут спочивають «сильні світу сього». Біля однієї з них і сидять Автор з Шумером. З виразу їхніх облич видно, що вони вже побували в одній з царських гробниць і перебувають під глибоким враженням від побаченого. Особливо це стосується Автора, бо Шумерові ця картина вже давно була знайома.
ШУМЕР
То як – побачив?
АВТОР
Це страшна картина.
ШУМЕР
Такий був час і звичай був такий.
АВТОР (ніяк не заспокоїться)
Та ж там одна гробниця-домовина,
а сімдесят чотири кістяки!
І хоч би в трунах. Ну хоча б у трунах!
А то ж лежать покручені, мов лист,
й зітлілі пальці на зітлілих струнах
усе іще тримав той арфіст.
Такого я не бачив ще ні разу,
хоч тридцять літ зозуля вже кує.
...Зажди... Яку це в нас дали їй назву?
«Велика шахта смерті». Так і є.
ШУМЕР
А я картин набачивсь ще страшніших.
Ось поживеш – надивишся і ти.
АВТОР (показавши на гробниці)
А як же в інших?
ШУМЕР
Те саме і в інших.
АВТОР
І в тій, куди ти не хотів іти?
(Прискіпливо)
Хто там лежить? Чия то там гробниця
така простора, наче для п’ятьох?
ШУМЕР (уточнює)
Для двадцятьох...
(Оглянувся назад)
...Там спить моя цариця.
АВТОР
В якому розумінні?
ШУМЕР
В багатьох.
(Потер коліна)
У мене й досі ноги наче з вати...
АВТОР
Це видно. І говориш невпопад.
(Придивляється до нього)
Ти так злякався? Як її хоч звати?
ШУМЕР (розгублено)
Кого?
АВТОР
Ну, та царицю ж ту!
ШУМЕР
Шубад.
АВТОР
А ще хто тут лежить?
ШУМЕР
Лугалькісальсі,
Какуг, Месанніпадда, Амар-Сін
і син його Шу-Сін...
(Безнадійно махнув рукою)
Не хватить пальців!
АВТОР
Не хватить, бо в Шу-Сіна теж був син.
А в сина – син, а в того чада – чадо.
А в тих – онуків-правнуків аж сто...
...Вони ж царі! Їх ще і не зачато,
а вже вони на черзі на престол.
В царі підуть майбутні всі Какуги!
Не в писарі, не в слуги, не в женці.
В правителі! А за які заслуги
вони лежать тут?
(Киває на ближні поховання)
Ну, хоча б оці...
ШУМЕР
Цей ставив сам на вироках карлючки.
Той Кіш спалив. Той храми в Ереду...
АВТОР (з презирством)
Владики... Довели народ до ручки
й лежать собі спокійно у ряду.
ШУМЕР
Що їм тепер... Вони своє урвали.
Тепер їх словом скільки хоч жали...
...Лай. Зневажай. Радій, що повмирали.
А як вони розкішно прожили!
Жили царі і клопотів не знали.
Усе ж своє було в них при дворі.
Свої палати і бенкетні зали.
І лікарі свої, і поварі.
Та що казати – в них життя не наське.
Чого їм забагнеться, те і є.
(Обводить рукою навкруги)
...А як це кладовище зветься?!
АВТОР
Царське...
ШУМЕР
У них і кладовище вже своє!
...Це ми завжди чомусь недоїдали –
у них столи вгиналися од блюд.
Розкішно прожили Утухегали...
АВТОР
Й про це не знав нічого
простий люд?
ШУМЕР
Народ трудивсь від рання до смеркання
й не бачив тронів, золота, коржів.
Проте він бачив пишність поховання
й догадувався, як правитель жив.
В нас від людей нічого не сховають.
Та смерть царя пом’якшує їх лють.
...Народ мовчить, коли царів ховають...
АВТОР
Й мовчить, коли їм пам’ятники ллють!
(Зацікавлено)
...А як ховали їх?.. Бо ми щось пишемо
здебільшого на різні голоси.
ШУМЕР
Не знаєш як? Владик ховають пишно!
Усіх,
усюди
і в усі часи.
(Показує на вхід до гробниці)
Давай зайдем ще до цієї ями.
Там мало що лишилося. Та все ж,
якщо у тебе вистачить уяви,
то сам усе побачиш і збагнеш.
(Ідуть у гробницю. Попереду Шумер, а за ним Автор)

СЦЕНА 7
Автор і Шумер заходять до освітленої смолоскипами гробниці. Це велика кімната, стіни і підлога якої вистелені очеретяними матами. Гробниця ще порожня, лише посередині стоїть якийсь великий казан. Деякий час триває мовчанка – Автор і Шумер з цікавістю роздивляються навколо. Та ось здалеку починає доноситись жалібна мелодія, яка супроводжує траурну процесію. Музика все ближчає і ближчає. І ось через єдиний вхід угорі процесія опускається по сходах до гробниці: ідуть вельможі і придворні дами у святкових шатах, оздоблених коштовностями, за ними – слуги і служниці, воїни, музиканти. Погоничі підганяють ослів та волів, запряжених у колісниці з замогильними дарами. На лірах, флейтах, арфах і цимбалах грають музиканти. Кожен з учасників процесії несе з собою в руках невелику чашу.
ШУМЕР (сам до себе)
Давно уже дожив до літ похилих.
Уже й душа давно злетіла ввись.
А кожен раз тремчу, як до могили
людина опускається...
(До Автора)
Дивись!
Ідуть вельможі, слуги, охорона.
Придворні дами, що скрашали двір.
Усіх їх теж сьогодні захоронять
під жалібне похлипування лір.
АВТОР (почухавши потилицю)
Оце то я ускочив у халепу...
(До Шумера)
То їх уб’ють в цих стінах цегляних?
ШУМЕР
...Уб’ють?.. Навіщо... Он же серед склепу
стоїть казан з отрутою для них.
(Робить широкий жест)
Стоїть привільно – накидайсь, хто хоче!
АВТОР
Й вони ідуть?
ШУМЕР
Вони уже мерці.
АВТОР
І питимуть?
ШУМЕР
Хіба що затріпоче
чиясь рука і чаша у руці.
АВТОР (іронічно)
А як ідуть!.. Сумирно, як овечки.
Немов на бал, а не в останню путь.
Ослів і тих он тягнуть за вуздечки!
А люди й без погоничів ідуть...
До склепу опускаються нічного,
везуть дари...
ШУМЕР
Ці люди – теж дари.
АВТОР
Чому ж вони мовчать?
ШУМЕР
Бо вже нічого
не зміниш, скільки горла не дери.
Що толку в тому галасі та реві,
коли життя вже втратило ціну?
Адже їх всіх принесли в дар цареві,
який лежить он там, через стіну.
АВТОР (згадавши недавню розмову)
Йому і склеп окремий змурували...
ШУМЕР
На те він цар! На те він і Какуг!
АВТОР
І що ж йому іще подарували,
крім дам придворних,
воїнів і слуг?
ШУМЕР
Тут все дари. І ці осли уперті,
й пожитки, що кладуть на очерет...
Колись дари приймали й після смерті!
АВТОР
Тепер їх вимагають наперед.
ШУМЕР (здивовано)
...Хто ж вимагає наперед пожитки,
які такі потрібні будуть там?
(Показує при цьому на склеп)
АВТОР
Облиш пожитки – все це пережитки.
Слуг вимагають наперед.
І... дам.
ШУМЕР
А інше ж як?
АВТОР
У виді рознарядки.
Причому все – до одягу й ковбас.
ШУМЕР
Ну, я тобі скажу, в вас і порядки!
І в кого ви навчилися...
АВТОР (указує на процесію)
У вас.
ШУМЕР
Не смійся! Насміхатися невільно
там, де в людей з-під ніг тікає твердь.
АВТОР
Але ж вони ідуть! Ще й добровільно.
ШУМЕР (аж розсердився)
...Звідкіль ти знаєш, як ідуть
на смерть?!
АВТОР (ледь чутно)
Та знаю. Ран же й досі не загою...
ШУМЕР
Ти що – вмирав? Від чого?.. Од бумаг?
(Автор тільки невесело посміхнувся)
ШУМЕР (бачачи, що той не жартує)
І що – у ямі вже стояв ногою?
АВТОР
...Стояв.
ШУМЕР
Якою ж саме?
АВТОР
Обома.
(Кивнув на склеп)
Обидві там були. І ліва, й права.
ШУМЕР
Що ж, муки для митця – звичайна річ.
...Та все-таки це не дає нам права
судити тих людей, що йдуть у ніч...
АВТОР (не погоджуючись)
То хай ідуть?
ШУМЕР
Ти судиш надто дрібно.
Збагни – вони життя своє несуть!
АВТОР
Цареві в дар? І тут ще прав потрібно,
аби їм показати їхню суть?!
ШУМЕР (сумно)
Їх змусили в провалля це гниле йти.
(Подивившись на музикантів)
...Лише музик... даремно привели.
Хіба утішать перед смертю флейти?
Кого вони утішили й коли?
АВТОР
Це ж похорон...
ШУМЕР
Це забавки монарші!
АВТОР
Від флейт не легше на душі тобі?
ШУМЕР
...Ніякі флейти і ніякі марші
не допоможуть заглушити біль.
Тож люди йдуть убиті горем, тихі.
Продовжують свій траурний похід.
....А вслід за ними закривають вихід,
який спочатку видали за вхід!
Кладуть мерщій цеглину до цеглини.
Старанно припасовують... Спішать...
...Ох, як царі бояться, щоб із глини
у їхніх слуг не вирвалась душа!
Щоби не піднялася. Не злетіла.
Не стала раптом вільною вона.
Їй можуть дати вирватися з тіла,
але не з глини!
АВТОР
Тобто не з багна...
ШУМЕР (дивлячись, як закривають останню щілину)
Нарешті все! Скінчили мурувати.
Суцільні стіни з чотирьох боків!
...Й застигли арфи посеред кімнати,
посхилювавши голови биків.
(У цей момент усі повертають голови у бік замурованого виходу, і на якусь мить у гробниці западає моторошна тиша. Шумери та шумерки зупиняються і з жахом дивляться на замурований вхід. І враз музиканти різко, усі разом, з якимось відчаєм вдарили свій останній похідний марш, наче ножем різонули по серцю. Завмерши разом з усіма, Автор і Шумер мовчки слухають. Нарешті музики починають грати тихіше)
АВТОР (вражено)
Які музики!
Справжні. Одчайдушні.
ШУМЕР
А де ж це замуровують бездар?
Та ж саме справжніх труять в нас і душать,
а потім хвалять і приносять в дар!
АВТОР
Але ж це дико! Мертві музиканти
уже не оживуть від восхвалянь.
ШУМЕР (киває на процесію)
Пора тобі до цього вже звикати...
(Заразом обводить поглядом усю гробницю)
Яке страшне видовище!
Поглянь.
Горять огні. Гробницю ж бо закрито.
Вже й промінь замурований погас!
...І тільки синє небо лазуриту
прощально даленіє із прикрас.
Воно їх чарувало стільки років!
У них про нього тисячі сказань.
І от замість небес – за кілька кроків –
поставили з отрутою казан.
АВТОР
Ох, як він їх лякає хижим блиском!
ШУМЕР
...Злякався б там при його виді й ти...
(До учасників процесії, які стоять у заціпенінні)
Підходьте ж, ну! Смерть підпускає близько.
Це вже від неї спробуй відійти.
(Ще якусь мить усі стоять у нерішучості, а потім рушають з місця, і починається страхітлива церемонія: грають музиканти, під їхню жалісливу мелодію шумери підходять до казана, і кожен по черзі черпає своєю чашею смертельного трунку. Потім, випивши, лягав на підлогу і, скорчившись у конвульсіях та закривши долонею рот, чекає смерті. Те ж саме роблять інші)
ШУМЕР
Ідуть і йдуть.
(Показує на замурований вихід)
Чи там хоч знають зверху,
яка страшна картина унизу?
Тут вже до смерті й то займають чергу!
АВТОР (вставляє)
Дари ж так колісницями везуть.
ШУМЕР
Тут люди п’ють отруту і щезають.
Разом лежать погоничі й воли.
(Ще раз подивився наверх)
Чи там хоч знають?
АВТОР
Думаю, що знають.
Вгорі оці порядки й завели.
ШУМЕР (сумно дивлячись на процесію)
А люди йдуть. Убиті горем, тихі.
Черпають трунок чашами... Завваж –
поставлені судьбою у безвихідь,
вони і тут звертаються до чаш.
Беруть покірно келихи налиті,
в яких отрута чорна і густа.
І... мовчки п’ють...
АВТОР (указавши на скоцюрблені тіла)
В них
і на тому світі
долонями затулені
уста!
ШУМЕР
Й тобі не сором дорікати праху?
...Та ж їм отрута обпекла роти...
АВТОР
Уста в людей затулені від страху!
А не від печії чи гіркоти.
(Гнівно)
Вони ж бояться розтулити рота!
...Хай там народ вмирає чи співець –
ніхто не скаже ані слова проти...
ШУМЕР (тепер він вставляє свою репліку)
...Це гра в мовчанку.
АВТОР
Ні, це гра в кінець.
(До останніх шумерів, які підходять до казана)
Ну, що ж, ведіть собі і далі гру ту.
Продовжуйте мовчати навіть тут.
...Давайте... допивайте цю отруту!
Нащадкам наготують ще отрут.
Та знайте – може б, ви не повмирали,
тисячоліття б, може, ще жили,
якби цариці вас не напували,
а ви за їх здоров’я не пили...
А так лишайтесь тліти у гробниці
в Уруці, Урі, Кіші чи Марі..
Скоцюрблені незвично, мов п’яниці.
І лиш так само мертві, як царі.
(У цей час, догорівши, згасають останні смолоскипи. Настає суцільна темрява, в якій відлуння ще кілька разів повторює останні слова Автора: «Царі... царі... царі»)

СЦЕНА 8
Автор і Шумер вибираються із гробниці. Вони під не меншим враженням, ніж уперше. Автор знесилено опускається на цегляні сходи. Шумер зупиняється трохи віддалік. І тут звідкілясь з’являється якась жінка. З усього видно, що це шумерка, та ще й дуже знатного походження. На ній дороге, пишне вбрання, вся вона у прикрасах: на шиї намисто із золота і червоних та синіх самоцвітів, гарне чорне волосся прикрашають золоті стрічки, діадеми, довгі шпильки, на яких, наче на стеблах, ростуть золоті квіти з маточками із синього лазуриту, у вухах у неї великі сережки у формі мископодібних півмісяців, на руках персні та браслети. Вона заходить з другого боку і спочатку не помічає Автора і Шумера. Вони ж, вражені її несподіваною появою та красою, не можуть вимовити ні слова. Першим опам’ятовується Шумер.
ШУМЕР (мимоволі знімаючи з голови чалму)
...Шубад... цариця... Зовсім не змінилась...
Така ж вродлива і така ж струнка.
(Невпевненим голосом)
А може, знов вона мені приснилась?
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Хто звав мене?
(Побачивши Шумера)
Це ти царів гукав?
ШУМЕР
Не я.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Чого ж по кладовищі ходиш?
Що
в смерті
хочеш вирвати
з тенет?
(Підходить ближче, розглядає його)
І звідки на тобі шумерська одіж?
ШУМЕР (убік)
...Вона мене забула.
(До цариці)
Я ж поет...
ЦАРИЦЯ ШУБАД
...Згадала! Ти був якось на банкеті
впустив додолу чашу і розбив.
(Чи то лукаво, чи то глузливо)
Це, певно, так заведено в поетів?
ШУМЕР
...Не смійсь, царице!
Я ж тебе любив...
ЦАРИЦЯ ШУВАД
Любив? Мене, володарку держави?
Якийсь поет? Простий собі співець?
Чи не рішив ти, раз напившись слави,
що вже ведеш царицю під вінець?!
Чи ти, поете, з глузду з’їхав, може,
що взявсь себе рівняти до царів?
(З погордою)
Мене ж любили – цар, весь двір, вельможі!
ШУМЕР
Яке вже там кохання при дворі...
Там все бездушне, показне і нице.
Там всяк би тільки й догоджав, як міг.
...Ти вимагаєш послуху, царице!
Любов не стане ж кидатись до ніг.
Любов ножем сама себе прониже,
сама собі із серця пустить кров.
...Але не стерпить глуму та принижень!
О, ти не знаєш, що таке любов...
Вона прийде і згоди не спитав.
Зорею зблисне й згасне, як зоря.
Їй байдуже, кого ти покохаєш,–
просту рабиню чи жону царя.
А чи й оту богиню із ікони,
якої навіть в дійсності нема!
Любов сама встановлює закони
і страчує чи милує сама.
(Тяжко зітхнувши)
Мене вона тоді прогнала з дому
і, мов злочинця, гнала по шляхах...
А мій же злочин був лише у тому,
що я тебе, царице, покохав.
Мені без тебе світ здавався чорним.
Лиш при тобі він знову голубів.
ЦАРИЦЯ ШУБАД (тепер трохи сумно)
І все ж не став поетом ти придворним...
ШУМЕР
Тому й не став, що так тебе любив!
ЦАРИЦЯ ШУБАД (якось невпевнено)
Мене любили всі мої піїти.
Складали оди...
ШУМЕР (криво усміхнувшись)
То такий народ...
...Якщо їх годувати і поїти,–
нічого й не писатимуть,
крім од...
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Та я ж хотіла...
ШУМЕР
Щоб і я творив це
й завжди тобі годив, як тільки міг?
...Ти вимагала послуху, царице?
Любов не стане кидатись до ніг.
Тож я покинув двір вельмож пикатих.
На жар пустелі проміняв твій сад.
...Але чи варт живим було втікати,
щоб мертвим повернутися назад?
І опинитись теж перед гробницею?!
ЦАРИЦЯ ШУВАД (уже з неприхованим жалем)
Чому ж раніше... ти прийти не міг?!
ШУМЕР
...Ти вимагала послуху, царице.
Любов не стане ж кидатись до ніг.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Але тепер –
чого тепер ти хочеш?
(Показує на кладовище)
Чому цих місць ніколи не минеш?
Чому тепер з’являєшся на очі
і мертву переслідуєш мене?
ШУМЕР
Чому люблю?.. Чому тебе тривожу?..
Чому скидаю при тобі чалму?..
Ох, не питай, чому сюди приходжу,
бо я і сам не відаю чому.
(Хапається за голову і вибігає)

СЦЕНА 9
Біля гробниці залишаються тільки Автор і цариця Шубад. На якийсь час западає коротка мовчанка. Цариця в зажурі опускається на землю і сидить, прихиливши голову до стіни. Автор осудливо дивиться на неї. Цариця Шубад його вже помітила, але, схвильована розмовою з Шумером, не звертає на Автора уваги.
АВТОР (по якійсь паузі)
Навіщо ж так?
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Як?
АВТОР
Холодно й жорстоко!
ЦАРИЦЯ ШУВАД
А ще як? Ну, давай уже – кажи...
АВТОР (трохи спокійніше)
...Облиш, царице... Я все бачив збоку...
Поет цей слів таких не заслужив.
Він ради тебе зносить всі негоди
й не просить ні коштовностей, ні ваз.
...Любов, яка не жде винагороди,–
це явище небачене в наш час.
А ти його взялася розпинати,
немов таких тут цілий гамазей...
...Тут більше тих, які на експонати
приходять подивитись у музей.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Музей? Це там, де виставляють гадів,
які дали продовження змії?
АВТОР
Не тільки... В Філадельфії й Багдаді
показують коштовності твої.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
І що ж?
АВТОР
Там люд товпиться біля каси,
там гроші хтось лопатою гребе.
Усі спішать побачити прикраси!
А він прийшов побачити тебе.
Та він, повір, віддав би все на світі,
аби на мить з’явилась в залі ти.
Хай навіть без намиста з самоцвітів,
перстенів і сережок золотих!
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Мовчи!
Я теж віддам за це всі перли,
все царство до останнього гроша!
Не думай, що нема душі в померлих,–
вона при нас лишається, душа.
АВТОР (милуючись вродою цариці, сам до себе)
...Шумер правий... Яка вона прекрасна!
Тут справді хоч і мертвий, то примчиш.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Людська ж душа, поете, не прикраса...
(Наче схаменувшись, різко змінює тон)
Але стривай! Чого мене ти вчиш?
Звідкіль ти взявся? Із якого краю?
Хто ти – кутій, аккадець, еламіт?
(Показує на його парусинові штани кольору хакі і таку ж сорочку з короткими рукавами)
...По одягу я щось і не вгадаю...
АВТОР
Тепер ми не вгадаємо й самі.
(Махнув рукою в далечінь)
Я здалеку. Там зовсім інші люди.
Хоча умови інколи такі ж.
ЦАРИЦЯ ШУВАД
Там теж пустеля?
АВТОР
Поки що не всюди.
Але піску з’являється
все більш.
(Згадавши раптом про оту невиліковну хворобу)
Там зараз мор...
ЦАРИЦЯ ШУВАД
То ти утік від мору?
АВТОР
Поетів морять скрізь. За всіх віків.
ЦАРИЦЯ ШУВАД (догадливо)
А... ти, мабуть, також пішов із двору...
(Стенає плечима)
І де це ви беретеся такі?
Невже вам справді краще у пустелі,
ніж у палаці – в славі і в дарах?
АВТОР
Царице! Перейшовши на пастелі,
поети помирають при дворах.
(Показує на забутий Шумером вузлик)
Поетам треба вузлики носити!
Для них смертельні всякі па-де-де.
Поет, що задоволений і ситий,
зворушливої пісні не складе.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Та що ти вчиш мене, немов дитину.
Я знаю все – це істини старі.
Відтоді, як він двір оцей покинув,
нудьга запанувала у дворі.
АВТОР
Але ж були піїти в тебе власні...
ЦАРИЦЯ ШУВАД (тепер зневажливо)
Були якісь. Кривлялись на балах.
А це уже хіба поети? Блазні.
(Киває в той бік, де зник Шумер)
Усіх би їх за нього віддала.
Які вони дрібні натури мають!
А як тремтять від будь-яких погроз!
АВТОР
І все-таки, царице, їх тримають...
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Ніколи не сприймаючи всерйоз.
(Несподівано)
А ти до мене підеш у поети?
Подумай тільки – не рубай з плеча.
АВТОР (недовго й думаючи)
Складати дифірамби та куплети?
Ні. Не піду, царице.
Вибачай.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Та ж там такі навари, аж загусли!
Там повно хліба, м’яса і вина!
А тут? Тут ти носитимеш свій вузлик...
АВТОР
Ну, вузлики для нас не первина.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Тоді прощай. І бережися мору.
Хтозна ще скільки буде тих віків...
(Уже виходячи, з жалем)
...І цей не захотів іти до двору.
Ну, де вони беруться отакі?

СЦЕНА 10
Після того, як цариця пішла, Автор залишається сам. Він сідає на купу глини поруч з гробницею і про щось довго думає. Бо ж таки і є про що... Здалеку долинає та сама східна мелодія. У такій позі і застав його Шумер, який знову з’являється на Царському кладовищі.
АВТОР (бачачи, що Шумер якось боязко заглядає)
Заходь – уже пішла твоя цариця.
ШУМЕР (підійшовши ближче)
Казала щось?
АВТОР
Запрошувала в двір.
ШУМЕР
Мене а чи тебе?
АВТОР
Яка різниця...
ШУМЕР (застережливо)
Не вір царям! Царицям теж не вір.
Ні в ті подачки-страви, що їх двір їсть.
Ні в похвалу, коли правицю жмуть!
Царі хоч хвалять нас за непокірність,
але самі покірливості ждуть.
Я знаю. Я стояв вже перед ними.
АВТОР (насмішкувато)
...Еге ж... із кубком... при Шубад самій...
ШУМЕР
Там поглядами мацають брудними
і ждуть, що ти поклонишся!
(Автор, уявляючи, як би то виглядало, кланяється)
ШУМЕР
Не смій!
Тут дорого обходиться поклін нам!
Адже за першим буде знов поклін.
...Поставлені ж поети на коліна
Далеко вже не бачать із колін...
Та досить говорити. Нам пора вже.
(Беручи свій вузлик)
...А може, ще зайдемо в цей ось дім?
(Вказує на ще одну гробницю)
АВТОР
Ні, досить з мене цвинтарних цих вражень!
Ходімо швидше звідси.
ШУМЕР
Що ж – ходім.

ДІЯ III
СЦЕНА 11
У світлі променів призахідного сонця Автор і Шумер повертаються з Царського кладовища. Вони ідуть пустелею, яка в цей час нагадує дивну казку,– у пустелі ж теж є на що подивитись. Шумер жадібно вдивляється у чарівні краєвиди. Автор іде поруч похмурий.
АВТОР (оглянувшись на кладовище)
Я думав, ми не вернемося звідти...
ШУМЕР
Забудь про все.
АВТОР
Не можу – хоч убий.
ШУМЕР
Дивись – вечірні промені, мов квіти,
вросли у неба простір голубий.
АВТОР (глянувши спідлоба)
...Та ні. Вони скидаються на стріли...
ШУМЕР
На стебла квітів!
(Захоплено)
Глянь, який едем!
Ех, жаль, ми сонця вранці
не зустріли!
АВТОР
Скажи спасибі, що хоч проведем...
ШУМЕР
Забудь, кажу. Поглянь на сонце красне
і сам повеселішай хоч на мить.
Поет повинен бачити й прекрасне,
хоч як у нього серце не щемить.
А це ж краса! Дивись – це справді диво:
немов хтось гори золота наверг!
(Вдихнувши на повні груди)
Життя таки прекрасне!
АВТОР
...Особливо,
коли із ями вилізти
наверх.
ШУМЕР (уже не звертає уваги на його слова)
Коли ще бачив небо я червоне це?!
Коли ще так я радувавсь життю?!
А захід, захід! Подивись, як сонце
цілує шкарубкі долоні дюн.
А онде хмари – чорні, наче в сажі.
АВТОР (бурчить)
...Вони і є у сажі та в золі.
ШУМЕР (далі захоплено)
Які ще краєвиди та пейзажі
оточують людину на землі!
(Занепокоєно)
...Уберегти б це все! Не засмітити!
Нам другого ж такого
не дано.
АВТОР
Ось тут тебе я мушу засмутити –
усе це вже засмічене давно.
І взагалі –
все зникне за хвилину,
якщо почнеться
ще одна війна...
ШУМЕР (аж зупинився)
Навіщо ж ми життя вдихали в глину?
Щоб знову стала глиною вона?!
Для чого прокладали ми канали,–
щоб їх перетворили на ями?
Щоб ви тепер безславно так сконали
і зникли навіть з пам’яті, як ми?
(Догадливо)
Тепер я починаю розуміти:
землею, що лишилась після нас,
пройшли не кутії, не еламіти...
Тут смерть пройшла!
АВТОР
Ще не пройшла, отямсь!
ШУМЕР
То ще пройде! Над головами націй,
над землями оцими. Ось побач...
...Діждетеся ще й ви своїх аккадців!
І ти іще писатимеш свій «Плач».
Ти ще заплачеш і запричитаєш.
Ще й твій народ опиниться в біді!
АВТОР (киває на його таблички)
...Ти, може, хоч уривок прочитаєш
про те, що з вами сталося тоді...

СЦЕНА 12
Почувши останні слова Автора, Шумер мовчки розв’язує таблички і без пафосу, але з якимось особливим болем починає читати уривок зі свого «Плачу над загибеллю Ура».
ШУМЕР: «Тоді добрий вітер з міста забрали, і місто в руїни – о горе, батьку Наннаре! – місто в руїни обернули: народ плаче. Тоді добрий вітер з країни вигнали: народ плаче. В його мурах щілин наробили: народ ридає!
В чудовій брамі, якою раніш ходили люди, валяються трупи. На широких вулицях, де святкували державні свята, лежать купи мертвих. Кров ллється на землю, як бронза й олово в плавильну піч, трупи, як жир овечий, озкладаються на сонці...
Люди Ура порубані сокирами, шоломи з голів погубили; як газель, звалена ратищем, лежать, зарившись устами в пилюку. Його люди, поранені списами, лежать неперев’язані. Його люди, повбивані києм, лежать з непокритою головою. Де недавно їхні дружини народжували дітей, там тепер вони валяються у власній крові...
Хто наважився вчинити опір, того вбито зброєю. Хто врятувався втечею, того змела буря. І сильний, і кволий загинули в Урі усі як один. Старі чоловіки й старі жінки, що не покинули домівок, погоріли в полум’ї. Немовлят, що лежали на колінах у матерів, наче рибу, забрала вода. Молодих чоловіків і жінок пов’язали мотуззям, синів і слуг Ура забрали в неволю...
Загинув державний суд – народ плаче. Державну раду поглинуло болото – народ плаче. Свою дочку покинула мати, сина розлучили з батьком – народ ридає!
З міст його рідних вигнали народ чорноголових!»
(Знову наче марить, показує кудись)
Аккадці!
Їх багато, як полови.
Вони вже знов ідуть до наших міст,
щоб вигнати народ чорноголових...
(Робить категоричний жест)
Але ми не покинем
рідних місць!
Так, тут пісок. Але ми звідси родом.
І хай уже який не є цей грунт,–
тут ми народом стали. І народом
ми зможемо лишитись
тільки тут!
...Та чуєш, боже?.. Всемогутній Енліль!
Вони ідуть на нас. О, не пусти...
Їх військо займе кращі наші землі,
а їх воєначальники – пости.
Один жерцем назветься.
АВТОР (вставляє)
Другий – мером.
ШУМЕР
Ще іншого пришлють наглядачем!
(Показує на пересохле русло Євфрату)
І де раніш вода текла Шумером,
там наша кров рікою потече.
Земля затвердне, зробиться як молот.
Піщані дюни наступ свій почнуть.
(Замовкає і задумується)
АВТОР (нетерпляче)
Що ж буде потім?
ШУМЕР
Потім буде голод...
АВТОР
Який?
ШУМЕР
Такий, що краще і не чуть.
АВТОР
Такий страшний?
ШУМЕР
...Страшний. Ти лиш послухай:
у їжу все йшло – і гієни, й цвіт...
АВТОР
Це ж пишуть, що тоді була посуха...
ШУМЕР
Яка посуха?! То був геноцид.
АВТОР (приречено)
Обох посадять...
ШУМЕР
Ні.
...Я вже відсидів.
А ти скажи, що... скаржишся на слух.
(Усе-таки продовжує)
Та скільки ж можна жертви геноцидів
приписувати наслідкам посух?!
АВТОР
Так пишуть же...
ШУМЕР
І ти повірив пресі?
(Убік)
...Ой господи, який же він простак!
(До Автора)
То, може, не було в вас і репресій
і ти тремтиш сьогодні просто так?
А що вам наробив цей... як він?..
(Не може згадати)
АВТОР
Атом.
ШУМЕР
...Так.
Той, що в дозах начебто малих...
Це теж стихія? Чи не забагато
останнім часом
цих стихійних лих?
(Не даючи Авторові вставити свого слова)
Це через вас все, телепнів пихатих!
АВТОР (показує на публіку)
Ти хоч перед людьми нас не срами...
ШУМЕР
Та доки ж ви все будете спихати
на повені, посухи і шторми?!
АВТОР
Але ж у чомусь і природа винна...
ШУМЕР
...О, тут для виправдань ще є нагод!
То, може, ви у чварах і у винах
погрузли нині внаслідок негод?
(Автор знову хоче щось сказати, але Шумер не дає)
...Вироджуються люди і народи,
посади продаються і пости...
Це, може, теж на совісті природи?
(Іронічно)
Тоді скоріш спишіть на недороди
і шлюх своїх всіх,
господи прости!
АВТОР
Чекай-но, Я вже зовсім щось заплутавсь.
ШУМЕР
В репресіях?
АВТОР (оглядаючись на всі боки)
Благаю – не кричи.
ШУМЕР
А ви хотіли наслідків позбутись
тихцем, не називаючи причин?
В такому разі підете за нами.
Бо нас оцей пісок тому й замів,
що наш народ своїми іменами
усіх речей назвати не зумів.
На біле ми не раз казали чорне.
На чорне – біле. Теж не раз таки.
Було, Шумер суцільна ніч огорне,
а ми вдаємо всі, що навпаки.
Чи звали ми тиранами тиранів?
(Заперечливо хитає головою)
...Старались... ката батьком наректи!
АВТОР
...Ви в цьому не одні такі старанні...
Нам теж хоч рядна вішай на роти.
ШУМЕР
Весь світ такий! А ти розвісив вуха
і віриш всяким працям та статтям...
...Посуху він згадав... Яка посуха
могла народ позбавити життя?!
То геноцид був. Царське повеління.
Наказ – коріння знищити моє!
Бо ж першим помирало покоління,
яке ще пам’ятало, хто ми є...
Яке ще мову нашу пам’ятало
і звичаї минулої доби!
...Усе це віддавалось на поталу,
коли діди вмирали і баби.
І ми ховали їх не у гробниці –
в ями, поспішно вириті й тісні.
...Та ми ж разом із ними у ями ці
казки свої ховали і пісні!
І навіть не було кому ридати
над тими, хто трагічно так почив...
...Я думав у «Плачах» те передати –
ця ноша непосильна для «Плачів».
Та й зараз передати не зумію...
(Намагається намалювати ту страшну картину)
...Той ще конає, ну, а той вже вмер...
АВТОР
Зажди. Я знов не все щось розумію.
Ну, хай так правив їхній
цар чи мер.
Але куди дивились ваші мери всі –
Какуги, Амар-Сіни, Балули?
Адже були в них прізвища шумерські!
ШУМЕР
Ото в них тільки прізвища й були.
(Наголошуючи на останньому слові)
А більш нічого нашого!
АВТОР
Ні грама?
ШУМЕР
Нічого! Тільки очі, ніс та рот...
...Потершись при палацах та при храмах,
вони давно забули про народ.
Забули зовсім, хто вони і звідки,
коли й чого з’явилися на світ.
...У них був хліб! Ось ці руїни свідки..
А ми конали і збирали цвіт...
Нас смерть чекала тут на кожнім кроці.
Скрізь чувся стогін і дитячий крик.
(Намагається щось пригадати)
...Коли ж було це?.. У якому році?..
АВТОР
У нас тоді був 33-й рік.
(Шумер і далі пробує згадати, а в Автора перед очима пропливає уявна картина 33-го року: звучить жалібна українська мелодія, два худі дядьки у вишиванках, впрягшись замість коней, тягнуть воза, з якого стирчать чоловічі і жіночі ноги, а за возом у білій льолі йде маленька дівчинка боса)
ШУМЕР (коли дядьки зникли і мелодія стихла)
Забув, коли той голод був великий.
...Як цей пісок...
(Подивився на пересохне русло)
...забув про плюскіт вод...
АВТОР
А що ж аккадці?
ШУМЕР
Що їм наші крики...
(Знову глянув туди, де протікав Євфрат)
...Чужинців не обходять наші ріки.
Ще менше їх цікавить наш народ.
Натура ж завойовника відома.
...Він звик серед чужої сторони
хазяйнувати, як у себе вдома,
а ставитися, як до чужини.
Вони по нас пройдуться, як по глині,
вдавивши храми в землю цю в’язку.
...Ці ж зикурати – лиш для нас святині...
Для інших – купи глини і піску.
Чужинець не піде за них на страту.
АВТОР (задумливо)
...Зате він не один собор спалив...
ШУМЕР
Для них же русла Тігру та Євфрату –
лише вода для зрошення полів!
Хіба ж байдужий біль землі відчує?!
(Хитає головою)
Ні, він їй принесе лише біду...
(У цей час здалеку долинає звук, схожий на скрик)
АВТОР
Хтось наче кличе...
ШУМЕР (аж стрепенувся)
...Це земля!.. Ти чуєш?..
(На ходу хапаючи свій вузлик)
Я чую, земле! Чую!
Я–іду.

СЦЕНА 13
Туди, де вперше зустрілися Автор із Шумером, приходить убитий горем Шумер. День знову наближається до кінця. Сонце вже майже зайшло. Та й світить воно не так яскраво: не заливає своїм промінням старовинні руїни, не зігріває їх своїм теплом. Як боязливе дитя, виглядає воно з-поза зикурату, слухаючи останній плач шумерського поета – його розмову-прощання з рідною землею.
ШУМЕР (обвівши сумним поглядом руїни рідного міста)
Уся земля у ранах і в завалах.
Здається – вже нема на ній лиця!
...Навіщо, земле, ти мене позвала?
Тут лікаря потрібно! Не співця.
Бо я хіба заплачу над тобою.
(Піднімає свої таблички)
Він тут, мій «Плач», присвячений тобі.
Я з ним не розстаюсь, як із судьбою!
...Митцеві так записано в судьбі:
всі радощі лишати за собою,
а сум завжди носити при собі.
Сум вічний. Він не тоне і не тане.
Зате обійми в нього кам’яні.
Напевно, і мене уже не стане,
а він усе ще буде при мені!
Немає, земле, де його подіти.
А з ним я геть замучивсь і зачах.
Та й як мені сміятись і радіти,
коли ти гинеш просто на очах?
...Коли уже й саме ім’я Шумеру
загублено в оцій-от крутії...
Коли по нас ідуть у нову еру
аккадці, еламіти, кутії!
Вони Шумер роздушать, як цикаду.
...Лиш згодом їх придворні писарі
напишуть «цар Шумеру і Аккаду»,
згадавши нас у титулі царів.
А потім людство зовсім нас забуде,
немов з ковша Шумеру й не пило.
(Наче схаменувшись)
...Але чому кажу я, що це буде?..
Це вже було! Усе це вже було.
І те страшне цькування, як на гонах.
Й аккадський завойовник – цар Саргон.
...Й наступники жорстокого Саргона,
й свої тирани. О, було всього...
Що вже над нами стріл тих пролетіло,
то десь, мабуть, на кожного – з лантух!
Була чума, яка вражала тіло.
Й була чума, яка вражала дух.
Були повстання. Після них, невдалих,
порубані мужі лежали ниць...
...А потім тебе, земле, покидали...
Нащадки.
Не забуду їхніх лиць!
Спасибі богу – віку вкоротив нам.
...Те пережити – боже упаси!
Страшний був день. Страшна була картина.
Ти пам’ятаєш, земле,
ті часи?
Жінки невтішно плакали: ой, леле!
Удаль візок тягнувся за візком.
А ти лишалась... Як тобі тут, земле,
покинутій і встеленій піском?
До тебе тут довідуються наче ж...
...Та й пишуть про твої руїни скрізь.
Я знаю – ти страждаєш.
Лиш не плачеш.
Ну, де на стільки горя взяти сліз?
І ти застигла з поглядом похмурим.
Схилився мур, пошкоджений тоді.
...Ми хитрі – ми ховаємось за мури...
А де землі сховатись у біді?
Як зберегти їй ці грунти і воду?
Це дороге намисто із роси?
Покинута, земля втрачає вроду.
Покинутим уже не до краси.
Й земля змарніла. Знітились блавати.
Посохли й десь поділись ялівці.
Та й як же можна – у лице плювати
і усмішки чекати на лиці?!
Адже ж піском засипано ромашки!
(Оглядає пустелю)
І всі поля.
(Стає перед землею на коліна)
Прости мені, прости.
Я знаю, рідна земле, як це важко,
коли немає змоги розцвісти.
...Коли навкруг саму пустелю бачиш,
в якій нащадки не схотіли жить...
Ти нам простиш, я знаю. Ти пробачиш
народові, який отут лежить.
А тих, що довели тебе до згуби,
ти покараєш. Всіх до одного!
Ти не простиш тим, хто твою красу вбив!
(Показує на піщані дюни)
...За це вони
пустелі жовті зуби
побачать
замість усміху
твого...

СЦЕНА 14
Сонце вже зайшло. Чисте нічне небо вкрили місяць і зорі. На руїнах древнього міста Ура сидить Шумер. На його обличчі біль і туга. Але він уже нічого не говорить – хіба є на світі слова, які могли б передати тугу за рідною землею? У такій позі і застає його Автор, який з’являється з того ж боку, з якого уперше з’явився Шумер.
АВТОР
Ти тут... А я весь Ур уже оббігав.
А під кінець так зовсім збився з ніг.
Ніде не видно жодного сан-гіга!
І ти пропав...
ШУМЕР (тяжко)
Помер народ сан-гіг.
...Помер! Тож не дивуйся, ради бога,
що я на старість плачу, мов дитя.
Немає горя більшого від того,
коли твій рід іде у небуття.
Ще вчора був. Любив цю землю й воду.
Возводив храми й зрошував поля.
І ось нема ні храмів, ні народу!
А він же не знімався звідсіля...
Він все стерпів! Набіги, голод, спеку.
Й чув шерхання аккадських підошов...
...Ішла чума! Він знав про небезпеку!
І все-таки не знявся й не пішов.
Він тут дожив. І ось його немає.
Прийшов навік – і одійшов навік!
Ні, людству це так просто не минає,
ніж те, коли вмирає чоловік.
То тільки в межах кожної країни
заміниться й правитель, і пастух.
Народу ж бо ніхто вже не замінить
на цьому історичному посту.
АВТОР
Але народи різні є, говорять...
ШУМЕР
Та хто б на світі що не говорив –
найкращий колір райдуги не створить,
якщо не буде інших кольорів.
Ти бачив вдень залиті сонцем телі?
...На тих горбах... колись цвіли сади...
Саме лиш сонце створює пустелі!
(Обводить рукою руїни)
Верніть же воду й мій народ сюди.
Бо інші є народи тут. А мій де?
Лишився там, позаду? У віках?
Без нього – знайте – райдуги не вийде!
Або принаймні вийде не така.
АВТОР (щоб хоч якось утішити Шумера)
Не побивайсь так тяжко. Умоляю.
Адже шумерська мова знов звучить.
Вже з двісті мовознавців розмовляють
шумерською. І двісті перший вчить.
До справжньої вимови ще далеко йти –
спочатку ж починають все, на жаль.
Але вже розрізняють діалекти
обидва – еме-ку і еме-саль...
ШУМЕР (гірко усміхнувся)
Говорять, кажеш, по-шумерськи знову...
А що сьогодні зроблять кількасот?
Ні, мовознавці не оживлять мову,
якщо асимільовано народ.
Це неможливо, а не просто трудно,
якщо весь рід свідомістю помер
і кожен заявляв у привселюдно,
що він аккадець вже,
а не шумер!
(З сумом)
Тисячоліття мова наша мертва.
Нема ні еме-саль, ні еме-ку...
І, може, це найбільша в світі жертва,
яку я тільки бачив на віку.
О, як вона жорстоко виживалась!
Принижувалась. Позбавлялась прав.
І врешті-решт, якщо уже й вживалась,
то тільки-но для культових відправ:
ще на шумерській інколи молились –
богів вславляли. Чи з царів когось...
...Та, мабуть, ми у чомусь помилились,
і мову врятувати не вдалось.
Слова ставали тихі та беззвучні
й все рідше добувались з словників,
як писарі навчали згодом учнів
окремих наших виразів і слів.
Отак поволі, без живого слова
вона упала й не звелась – як тінь...
АВТОР
А як же може вижити та мова,
що служить для молитв
і поклонінь?!
В якій слова рахують, як монети,
коли по словниках ту мову вчать.
...Яку при культах душать, а поети
оспівують ті культи чи мовчать!
ШУМЕР (убік)
Ну от тепер вже можна і прощатись.
Даремно я за нього так боявсь.
(До Автора)
Що ми могли зробити...
АВТОР
Захищатись!
Ось ти за рідну мову
заступавсь?
ШУМЕР
Я заступався.
АВТОР
Щось не дуже вдало.
ШУМЕР
Та все ж не ждав я, поки пронесе!
АВТОР (уже м’якше)
І... діставалось?
ШУМЕР
Та перепадало...
АВТОР
За те, що мову захищав?
ШУМЕР
За все.
Було і тіло встелене синцями.
Й душа була принижена й німа.
Світ любить поглумитись над співцями,
хоч їх багато в нього і нема.
Світ мстить співцям!
...За те, що ниць не впали.
За правду в вічі. За постійний сум.
За те, що їхні арфи та цимбали
уже не раз глушили звуки сурм!
І сурмами самі ставали згодом,
коли важка приходила пора
й коли, щоб залишитися народом,
було замало ліри і пера.
Тоді співці громили вражі сили.
А після знов наводили мости.
...Співці ніколи світові не мстили!
А він все мстив!
І мстив.
І мстив.
І мстив.
На чолах ставив тавра і на віршах.
Робив з пророків в’язнів та старців.
І так вже наполегливо їх вішав,
мов це і є призначення митців.
Вони ж лишали гімни і хорали,
«Плачі» прощальні, повні гіркоти.
...І все-таки поети помирали,
а жити залишались їх кати...
Які таланти згинули в безодні!
Хтось каже, що даремно. Ти не вір.
Світ був би ще жорстокіший сьогодні,
якби не чув ніколи наших лір.
А так він не зловив іще стремено.
...Й рука землі ще в нього на плечі.
А, значить, недаремно – недаремно! –
співці життям платили за плачі.
(Піднімає в руці свої таблички, на яких записаний його прощальний «Плач над загибеллю Ура»)
«Плачі» були найвищим нашим звітом
перед народом... Пам’ятай про це –
ти ж мусиш теж зустрітися з цим світом
і кинути свій біль йому в лице.
Мені ж пора.
Он кличуть зорі з місяцем...
АВТОР (майже з відчаєм)
Але чому ти так поспішно йдеш?!
ШУМЕР
Бо ми
повинні
поступатись
місцем.
АВТОР
В житті. А в славі?
ШУМЕР
І у славі теж.
(Посварившись пальцем)
О, тут дивись! Остерігайся слави.
Вона підступна – наповал разить.
А, зрештою, як свідчать твої справи,
тобі ще скоро слава не грозить.
Тебе хула чекає і мовчання.
А може, й смерть від леза у паху.
Пробач, що говорю це на прощання,
але всього ще буде на шляху.
Не бійсь нічого! Ну, дадуть по пиці.
Ну, виведуть на люди й скажуть: «Кайсь!»
Та чи тебе, що був уже в гробниці,
тепер злякає наволоч якась?!
Дивися ж тут! Будь мужнім і упертим.
І хай тремтять усі імущі власть!
Ось вузлик. Він не дасть тобі померти...
і ще багато дечого не дасть.
(Автор бере в Шумера вузлик, і вони міцно обнімаються. І тут раптом звідкілясь узялася і знову, наче ножем, різонула по серцю мелодія, яку грали музиканти в гробниці після того, як було замуровано вихід)

СЦЕНА 15
На тому самому місці, що й на початку драми, сидить Автор і зажурено дивиться в той бік, де зник Шумер. Він про щось зосереджено думає і, здається, не звертає жодної уваги на те, що відбувається навколо. Та ось знявся легенький вітерець і зашарудів газетою, забутою ним серед руїн. Автор спочатку мовчки дивиться на неї, ніби намагаючись щось пригадати, потім ставить на землю вузлик, бере її в руки, струшує пісок і починає щось шукати. Нарешті знаходить – це стаття про оту загадкову невиліковну хворобу, про яку йому не вдалося дочитати. Швидко пробігає він очима по вже прочитаних рядках і починає читати далі.
АВТОР: «Називається ця хвороба – синдром набутого імунодефіциту, скорочено СНІД. СНІД – це коротке слово стало символом безпорадності людства перед лицем небезпечної хвороби, яка вразила його більше п’яти років тому. До 5 грудня 1986 року в 110 країнах світу було зареєстровано 36 483 випадки цієї хвороби. Хвороба, в основі якої лежить ураження імунної системи людини, що робить її беззахисною перед інфекційними захворюваннями та пухлинними процесами, набирає сили. Здоровим людям вірус передається від хворих через статеві контакти або через кров. Вакцини проти СНІДу ще не знайдено, хоч уже й чимало коштів відпущено на те, щоб позбутися «чуми XX віку».
(Згорнувши газету)
Іде чума. Летить у домовині.
Й безсилі перед нею всі уми.
Чого ти, світе, так злякався нині?
Хіба тобі звикати до чуми?
Тобі, в якого ще сліди од віспи
видніються і досі на чолі?
І хто сказав, що СНІД п’ять літ як висипав?
Він морить нас вже п’ять тисячоліть!
Без перешкод по душах наших бродить,
руйнує в них все краще і святе.
Племена, цілі нації й народи
втрачають на очах імунітет.
Свідомо топчуть рідну мову й віру,
забувши і про гідність, і про стид.
Це також СНІД. Це той же самий вірус!
Лише його духовний різновид.
Підступний і жорстокий, хоч і тихий,
він душі робить кволі і криві.
Він теж передається через втіхи,
а потім вже сидить у нас в крові.
У кожного! Не віриш? Придивися,
як легко ми приймаєм все чуже!
І тут на ліки треба більше тисяч,
ніж ті, які ти виділив уже.
Це дорого? А що дешевше – вітер
на шальках надмогильної плити?
Ти й так задовго економив, світе...
...Ти вів життя: продажне!.. Рабське!.. Сите!..
Тепер шукай вакцину
і плати.

1983–1987


Упорядник Богдан Гордасевич    (0978228421)
м.Львів

 



Создан 14 янв 2019