"ХТО ТИ Є, УКРАЇНО?!" № 1

 

"ХТО ТИ Є, УКРАЇНО?!" № 1

Альманах. Художньо-публіцистичне видання



"ХТО ТИ Є, УКРАЇНО?!"

Альманах.  Художньо-публіцистичне видання. Число 1



ЗМІСТ


МАЛОРОСІЙСЬКИЙ МАЗОХІЗМ          Юрій ВИННИЧУК


ЯНИЧАРСЬКА БАЛАДА                           Галина Гордасевич


ХОЛОДНИЙ ДУШ ІСТОРІЇ                     Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ 

ВЕРТЕП  (поема)                                          Григорій ЧУБАЙ

ПОРА ПОЧУВАТИСЬ ВЕЛИКИМИ     Галина ГОРДАСЕВИЧ

ШУМЕРИ (Драматична поема)                Валерій ГЕРАСИМЧУК




ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ


Наш Президент України Леонід Кучма після інаугурації на другий термін 1999 р. несподівано заявив на весь світ, що «національна ідея не спрацювала». І це справді так і є! Для нього, і його оточення. І багатьох тих, хто його обирав.
А насправді?
А насправді українська національна ідея спрацювала!
Спрацювала в повному своєму обсязі! Тому що головним змістом нашої національної ідеї було «Здобудеш Українську Державу або загинеш в боротьбі за неї», - то хіба ми не маємо зараз Соборної Самостійної Української Держави?
Маємо!
Маємо!
Маємо!
Вже 20 років маємо!
Інша справа, яку ми Україну маємо. Не тільки поетеса Галина Гордасевич в своєму вірші «Передвиборча агітка» журиться:

Не та Україна, не та
Не та, про яку ми мріяли
Коли життя тюремними строками міряли
Марнували в неволі літа
Не та Україна, не та.

Справді, для багатьох громадян України вона чомусь «не та», але, шановна пані дисидентко, поясніть будь ласка, про яку Україну ви мріяли? Поясніть! Бо весь наш безлад сьогочасся походить саме з того, що українська національна ідея спрацювала в повному своєму обсязі, після чого утворилася пустка, вакуум. Так вже вийшло, що практично всі провідники українського націоналізму всі свої зусилля й помисли вкладали в обгрунтування необхідності незалежної Української Держави, але фактично ніхто не переймався тим, що буде після здобуття Незалежності! Ось де справді національна ідея не спрацювала! Не спрацювала через те, що тут її просто не було! Тож я можу тільки поспівчувати нашому президентові, який ще з часів свого прем’єрства висловлював побажання мати чіткі дороговкази для своєї діяльності. А нема!
Знову звернусь до поетичних рядків Галини Гордасевич, яка у вірші «Починаємо історію» каже:

Починається наша історія
На новій, на чистій сторінці.
Відтепер в піднебеснім просторі
Українці ми! Українці!

І цим сказано все! Доля дала нам волю, а вже як ми своєю волею скористались і ще скористаємось – то вже наші проблеми, а не долі. Якщо ми на 10-му році незалежності займаємось тим, що постійно шарпаєм свою Конституцію, свій Основний Закон Порядку, то чи варто дивуватись нашому теперішньому безладдю? Чи варто дивуватись добробуту інших оточуючих нас країн, які витрачають свої зусилля не на змінювання в надцятий раз свого державного устрою на догоду купки тих чи інших горе-гетьманів. Переважно для отаких «гетьманів», як вгорі, так і нижче, зібрано в цій книжці три публіцистичні статті трьох талановитих українських письменників: Юрія Винничука «Малоросійський мазохізм», Володимира Базилевського «Холодний душ історії» та Галини Гордасевич «Пора почуватись великими». Можливо після прочитання цієї книги наші гетьмани дійдуть врешті-решт до здорового глузду.
Стисліше кажучи, як при лікуванні хворого найважливішим є вчасно поставлений правильний діагноз, так і ця книга має за мету прояснити нам самим, хто ми є і які ми є, а в підсумку: «Хто ти є, Україно?»
В світі не буває ідеальних людей – святі бувають тільки на Небі. Так само і нації: кожна має свої достоїнства і свої вади. Але свої! І нам не потрібно боятись визнати свої недоліки; в першу чергу для того, що щоб їх виправити, – про ці недоліки треба знати. А по-друге, якщо людина йде на прощу до Бога спокутувати свої гріхи, то вона повинна щиро в них зізнатись, але для цього вона повинна чітко усвідомлювати, що саме є гріхом і в чому власне вона грішна. А знаючи – не втаємничувати гріхів перед лицем Всевишнього, бо не буде прощення. Ось тільки хто має право на виявлення народної волі? Речниками нації в усі часи були і будуть письменники – головні творці духовності народу, тож давайте уважно вслухаємось в сказане ними. І покаємось, хто відчує в тому потребу.
Ще раз звернусь до поезії Галини Гордасевич, яка свій вірш «Покаянний псалом» завершила такою строфою:

Могили снігом занесе
Закряче ворон над пропащими
Прости нас, Господи, за все!
Такі ми є.
Ми будем кращими!

Після покути треба жити далі. Жити краще, порядніше. Просто не помиляється тільки той, хто нічого не робить. А дорогу подолає той, хто йде. Отож рушаймо!

23 травня 2000 р.
Богдан Гордасевич

 

Додаток суто для сайту

 

Що головне? Національна ідея? То прошу!

Коли я почув від правлячого на той чес президента України Леоніда Кучми слова, що "національна ідея не спрацювала" і що з саме того всі наші біди, то коментар був один: це на тобі, убожество, жодна ідея не спрацювала: ні комуністична, ні соціалістична, ні тим більше – націоналістична! Бо для кожного нормального патріота України було ясно, що національна ідея попереднього періоду спрацювала! Спрацювала у своєму абсолютному об’ємі! Спрацювала повністю!
Що головним було для нас, українців, раніше? Щоб постала Українська СамостійнаСоборна  Держава  - це було національною ідеєю багатьох поколінь для українських патріотів і це сталося  24 серпня 1991 року!
Якою є українська національна ідея від того видатного часу? Ясно теж цілком однозначно: національною ідеєю відтепер є РОЗБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ!
Так і тільки так! На теперішньому етапі для України національна ідея полягає в одному: у реальному процесі розбудови української державності! Що для цього потрібно в першу чергу? Однозначно найголовнішим є громадянська єдність. Єдність і ще раз – єдність! Мобілізація інтересів основної кількості громадян України довкола ідеї побудови міцної суверенної світової держави. Мобілізація більшості українських громадян без уваги на їх національну приналежність. Тобто маємо національну ідею при відсутності нації-гегемона, яка її впроваджує? Так! На моє тверде переконання, в сучасному світі у функції держави не повинно входити питання національної політики взагалі, подібно до релігійного відокремлення всіх взаємозобов’язень. Обов’язок держави є міграційна і трудова політика, але ніяк не національна. Комусь дивно? Для когось обурливо? А я вважаю, що надання найменшої національної преференції одному породжує негативне ставлення у всіх інших націй і народностей, а це роз’єднує і послаблює громадську спільноту.
Ставимо питання: що потрібно українцям? Чи українцям потрібно, щоб вони законодавчо були виділені в окрему вищу національну касту в Україні, чи їм потрібна економічно сильна, стабільна державність? Ясно що вибирати треба або одне, або друге. Я обираю сильну і стабільну державу,  а тому твердо переконаний у тому, що в Україні ні українській, ні жодній іншій нації не повинно надаватись будь-якої державної підтримки або щось інше, окрім загального законодавчого захисту, чинного в міжнародних обширах всього світу.
Обов’язкове знання української мови для всіх громадян України не є і не може бути темою національного приниження, бо на території України це є мова міжнаціонального спілкування, як в кожній суверенній державі світу нею є мова домінуючого етносу. Вводити законодавчо в Україні мовою міжнаціонального спілкування російську як другу офіційну є просто абсурдом і прямим шляхом до деструкції всього державного управління. А ще більше: прямим шляхом до розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Повторюю і наголошую: всі національні та мовні питання мають вирішуватись тільки на рівні місцевих громад без втручання вищих державних інстанцій, якщо рішення місцевих громад не виходять за межі їх повноважень. Хочуть ввести у себе на місці дві чи три, чи пятимовність  тощо – прошу, але все виключно власним коштом місцевої громади. Все. Крапка. Тема вичерпана.
Стосовно української нації, як автохтонної, то для неї головним є припинення багатовікової дискримінації з боку різних окупаційних режимів – це найголовніше! Відтепер є всі умови для самовідродження української нації навіть без режиму державного стимулювання щодо того. Обійдемось! Єдність України нам важливіша!
Відтепер головною національною ідеєю для України у ХХІ столітті є жити в Україні як повноцінний законослухняний громадянин держави і наполегливо працювати на свій особистий добробут і, відповідно, - державний, через сплату податків і творення національного прибутку. Ну а якщо є в тому емоційна потреба: бути щирим патріотом України, не залежно від національності. Все. Заможна Україна – найкраща країна! Це і є наша національна ідея  на теперішній час.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
       
 Додаток до теми з думок і висновків під час обговорення цієї доповіді.

1. Головним є, щоб всі, хто працює на державних посадах й отримує платню з держбюджету України, досконало володіли українською мовою і вживали її під час виконання державних обов’язків. А ще вся документація має вестися виключно українською мовою без винятків, щоб не виникало колізій різного тлумачення і плутанини в діловодстві та законодавстві.
2. Знання мови іншого народу вказує на повагу до нього з боку мовця, навіть якщо він володіє мовою недосконало. Коли кажуть, що хочуть краще пояснити свою думку, то повірте – це краще зробити мовою слухача, якому серце підкаже все, що не стало зрозуміло розумом.
3. Також загальновідомо, що знання мов є одним з показників інтелекту людини. Тому коли я чую, що людина понад 10 років прожила в Україні або взагалі народилась і жила постійно тут, але не володіє українською мовою, то для мене автоматично це стає ознакою духовної та інтелектуальної убогості особи, особливо якщо це якийсь «купка в ямі», тобто носій наукового звання, політолог чи ще якийсь гуманітарій з елітної спільноти. Своє спілкування з такою особою я намагаюсь звести мінімально в часі, чому дуже допомагає кнопка виключення теле- і радіопередач. Це не означає, що я не реагую подібним чином на різні бздури українською мовою, але принаймні тут є більша часова затримка. А, наприклад, я ще нічого не знаю про діяльність нового російського посла в Україні п. Зурабова, але те, що він вивчив українську мову в мене особисто викликає наперед вже повагу до нього і однозначний респект.
4. В української нації органічно нема від природи бажання домінувати і звеличуватись над іншими народами, про що свідчить вся наша історія і багатовікове мирне співжиття з багатьма національностями. Для українців головне є: ви нас і  наше не чіпайте! Це добре видно з вірша-звернення до братів-слов’ян http://blog.i.ua/community/1925/395879/
5. Нарешті, питання розвитку української національної духовності. Я категорично проти того, щоб якийсь маловідомий чинуша-держслужбовець визначав, що є духовним і потрібним українцям, а що – ні, і відповідно, на що він дасть державні (тобто наші з вами!) гроші чи не дасть. Тобто я проти прямої фінансової державної діяльності чи якоїсь підтримки в цьому питанні, а за якнайширшу участь громадськості. Хочеш розвивати українську культуру і духовність – давай сам своїми грошима стимулюй цей процес! Купуй українські газети, книги, музику, фільми, етновироби ну і все інше.

 


Держава і ми

При нещодавньому вшануванні пам'яті жертв Голодомору 1933 року в Україні було багато сказано про цей голод як штучний і як свідомий геноцид українського народу. Тобто причиною голоду 1932-1033 років були не природні катаклізми, а організовані свідомі зумисні дії конкретних груп людей, які призвели до виникнення голоду і великої кількості жертв посеред мирного населення від примусової голодної смерті.
Варто пригадати такий факт з історії: коли в Нюрнберзі відбувався міжнародний суд над нациськими злочинцями, то багато хто з обвинуваченних заявляв про свою цілковиту невиновність, тому що одні казали, що виконували виключно накази, а їх керівники виправдовувались тим, що особисто вони безпосередньо в злочинах участі не брали. Тобто злочини є, а винуватих нема!
- Я нікого не вбивав! Нікого не катував! Жодної людини!- заявляли керівники нацистів.
- Я виконував тільки накази і вбивав та катував не за власним бажанням, а з примусу - інакше б мене вбили за непослух! То була безвихідна ситуація, тому я не винуватий!- кричали в своє виправдання виконавці злочинів.
Хіба це не правда? Чиста правда. Хто дорікне нашим хлопцям з України за участь у колишній війні в Афганістані і вчинені там вбивтва та інші злочини? Ніхто, бо їх до цього примусила злочинна радянська комуністична влада. Але водночас вони вбивали або приймали в цьому участь, отже хто вони є наші "афганці": герої? злочинці? жертви? - визначити досить непросто. Принаймні нашим усім так званим держслужбовцям, а особливо - служакам силових структур варто добре подумати над тим, хто вони є: творцями добра і справедливості, чи механічними виконавцями наказів навіть злочинного змісту, як це було в часи Голодомору, а саме так було!
Як могло статись, що відбулись такі маштабні злочини проти людства? Де причина? Що обумовлює такий стан речей, коли одні люди винищують інших зовсім незнайомих їм людей просто згідно установкам певних логічних схем. Як полюбляють казати у бойовиках, коли вбивають друзів або знайомих: "Нічого особистого. Просто виконую свій обов'язок, бо робота така - вбивати"
Прошу кожного читача задуматись над цією темою і дати своє визначення основної причини і механізму творення подібних злочинів та зафіксувати результат, а вже потім читати далі мої роздуми і висновки щодо цього.
Що дозволило Сталіну винищити десятки мільйони людей у власній країні?
Що дозволило Гітлеру винищити десятки мільойни людей у багатьох країнах світу?
Що дозволяло і дозволяє навіть зараз нищити тисячі і тисячі безневинних людей окремим персонам?
Моя особиста відповідь проста і однозначна: цей злочинний механізм називається ДЕРЖАВА.
Розумію, що багатьох подібна позиція здивує і що багато хто з нею не погодиться, але в такому разі як я вже зазначав: прошу власним глуздом розібратись і логічно викласти своє бачення проблеми, його причинно-наслідкового механізму.
Мої особисті політично-історичні дослідження причин значної кількості глобальних трагедій та соціальних негараздів і прикрощів великих мас людей у суспільному житті різних країн різних часів призвело до висновку, що причиною цих проблем було і є існування механізму державних інституцій, в першу чергу - централізованого механізму примусу до покори і підчинення. Одною з головних базових функцій держави є насилля над кожною окремою особою суспільства.
Звичайно, що я не збираюсь спростовувати потрібність державного механізму як такого, але я категорично не погоджуюсь з його тектонічною побудовою в якості системи всеохоплюючого насилля під виглядом турботливого патронату і благодійного опікуна. Я дотримуюсь щодо державного устрою чіктої позиції: держава потрібна не для того, щоб створити людям земний рай, а для того, щоб наше існування не перетворилось на пекло. Тобто основною функцією держави є захистна - зовнішня і внутрішня. Не буду розписувати детально, бо розумному і так зрозуміло: щоб зовні країну захистити від агресії і в середині серед мешканців тримати правопорядок та забезпечити соціальний захист немічних. В певних межах узагальнено держава є виразником міжнародних і міждержавних відносин і регулятором правил внутрішніх загальнодержавних економічних відносин. Регулятором! Не диктатором, самодержцем чи довічним президентом у вигляді людини, а сублімацією певних повноважень при постійно змінному факторі участі персоналій у державному функціонуванні. Дещо зарозуміло сказано, але складні речі просто пояснити можна тільки недоумкам, а я не для таких пишу цей матеріал.
Уважні читачі мого блогу певно помітили мою зацікавленність темою Конституції, її формування і функціонування. Конституція для багатьох державаних устроїв є своєрідним каркасом, як скелет для людини, а всі інші державні деталі кріпляться вже до цього конституційного каркасу. Зрозуміло, що каркас конституції має обгрунтовано лягати на історичний фундамент держави і народу, бо як доводить життя, для прикладу, класичний європейський парламентаризм погано функціонує в східних ісламських країнах, де все одно набуває специфічних місцевих особливостей.
Подібна історична специфіка існує і для України, історичний фундамент якої поки що явно не співпадає з возведенним на ньому констутиційним каркасом, через що загальна будова української держави гіпертрофована і неповноцінна. Як вдало зауважив історик Карамзін стосовно російського законодавства часів самодержавстава: "Брутальну жорстокість російських законів компенсує їх повне невиконання". Подібна ситуація склалась і в Україні на теперішній час, де законодавче поле настільки безглуздо сформоване починаючи від Конституції і далі, що фактично його неможливо дотримуватись як належить, а тому держава тримається завдяки безкінечним комбінаціям позаправових зв'язків і приватних домовленностей наших громадян за допомогою одного із рушійних "правових" основ всього в Україні -  всезагальної корупції. В цьому плані ми дещо нагадуєм Великобританію, де нема формального основного закону типу Конституції і законодавства у нашому розумінні, але там набули формалізовану силу законів людські взаємовідносини, які ми називаємо "традиції" і які в разі судового розгляду є підставою для винесення певного судового рішення через порушення усталенних традиційних норм. По-суті в Англії та США кожне судове рішення стає нормою закону для майбутніх судових процесів.
Думаю, що хто живе в Україні постійно, тому важко назвати її "правовою державою" в повному розумінні змісту цього виразу. Ми дуже і дуже далекі від правової держави, звикли так жити і тому спокійно ставимось до будь-яких порушень прав і свобод в усіх сферах нашого суспільного життя. За прикладами делеко ходити не потрібно, хоча варто згадати, як брутально було знищено в Україні ігровий бізнес - одним розчерком владної руки, без попередження і компенсацій. І що? Хтось протестував? Але ж сотні тисяч людей опинились без роботи, бізнесмени понесли значні збитки - і тихо-тихо. Чому? А тому, що структури ігрового бізнесу моментально розчинились в іншому полі діяльності, переформатувались і продовжують жити не витрачаючи сил на правову війну з владою, тому що давно знають: в Україні хто влада - того і закон.
Свіжі приклади: Конституційний суд України не тільки переінакшив на діаметрально протилежне своє недавнє рішення з "неможна" на "можна" утворювати коаліцію більшості у Верховній Раді також з окремих депутатів різних опозиційних фракці - це ще дурниця. Своїм судовим рішенням Конституційний суд України створив факт конституційного перевороту і підмінив законодавчу і виконавчу влади, увівши своїм рішенням в дію Конституцію України взірця 1996 року. І всі мовчки це проковтнули як данність, хоча і малій дитині ясно, що рішення Конституційного суду про неправомірність змін до Конституції України взірця 2004 року дає підтаву тільки для перегляду причин порушення конституційності норм регламенту і їх виправлення, або відмови від тих змін так само конституційним шляхом через обумовлену процедуру. Суд не може приймати виконавчі постанови щодо змін у сфері законодовства - на це має повноваження тільки Верховна Рада України. Це по закону, якби він у нас діяв. А так...
Правовий нігілізм у недавніх виборах до місцевих рад - ще одна яскрава демонстрація нашого всезагального нехтування правом і етикою порядності. Про яку порядність можна говорити, коли нею демонстративно не криючись нехтують депутати Верховної Ради кожним своїм фальшивим голосуванням: депутати-кнопкодави вже обслуговують цілі ряди відсутніх депутатів - і все всіх влаштовує! Бедлам!
Ну а новації Податкового кодексу і ще цілого ряду законів, які прийняті народними депутатами ВРУ, є такими антинародними, що я пропоную позбавити слова "народний" стосовно всіх депутатів ВРУ.
Остаточну крапку в цьому правовому "безпределе" поставило ЦВК, яка відмовилась ропочати згідно діючої відновленої конституції  та оголосити чергові вибори до ВРУ - грубе цинічне порушення, але гарант конституції його впритул не помічає, як і фальшування депутатів процесу подовження собі терміну діяльності на два роки - "Не царське єнто дело"?
Як бачимо: в Україні немає жодної основополагаючої ланки державного устрою, яка б не порушувала Конституції та інших норм права у найбрутальнішій формі. Всі грубо нехтують правом. У тому числі Прокуратура, що так само "нічого не бачить і не чує".  От і дайте мені і собі відповідь: хіба цю "купу малу" можна назвати державою? Однозначно - ні. Тоді навіщо нам цей фантом держави?
Я не даремно розпочав зі згадування про Сталіна і Гітлера - вони обидва почали формувати свої тоталітаріні держави з такого самого правового державного хаосу, що був у Росії після революції і громадянської війни та у економічно і політично знищенній Версальським договором Німеччині. Звичайно, що я сподіваюсь на не тотожність цих аналогій з ХХ століття у ХХІ, але хто зна? Голод - не тітка, змусить до усього.
Не маю можливості чітко окреслити відповідь на питання "Що робити?" аби змінити ситуацію, але однозначно бачу шлях до позбавлення  системи державного фунціонування стимулів до авторитаризму шляхом децентралізації повноважень та функцій державних органів, як і припинення сходження всіх основних фінансових потоків держави у одному місці.
Починати потрібно з грошей: максимально заганяти їх у тіньовий оббіг в загальнодержавних платежах (окрім різноманітних корупційних "дарів" - це найкращий чинник руйнації централізованого держапарату) і максимально сплачувати на місцевому рівні як бюджети, так і працівникам (особливо в конвертах !) - тоді вони вас підтримають у час "Ч", а не будуть злорадствувати, як я чув щодо Ходорковським від колишнього батрака "Юкоса".
Також потрібно максимально переводити гроші у валюту, обналічувати вклади або виводити їх на збереження закордон. Процес певним чином неетичний і непатріотичний, але коли державні чинники і чиновники постійно займаються виключно грабунком своїх громадян, то відповідь має бути аналогічною. Не державні пільги і сприяння держчиновнкиків дали можливість підприємцям ці гроші заробити - не держчиновникам їх відбирати і ділити. Мене особисто дико бісить самозакохана впевненність багатьох податківців та митників, що вони наповнюють бюджет держави - повна брехня! Не може наповнювати бюджет той, хто нічого не виробляє і не заробляє, а займається виключно здирництвом, прикриваючись державними повноваженнями чинити насилля над людьми. Всі, хто одержує зарплати чи інші виплати з державного бюджету вже за цим одним фактом є державними паразитами, що живляться з чужої праці. Запам'ятайте це раз і назавжди, перш ніж вихвалятись. Огидно чути, коли чиновник  гонорово заявляє: "Ми збільшили виплати... Ми знайшли кошти на допомогу..." тощо, - то йому треба обов'язково нагадати, що це він робить не з власної кишені! Він є мухою, що сидячі на спині вола, заявляє: "Ми пахали". Чиновники роздають чужі гроші - не свої! Людські! Чиновники є простими посередниками і то дуже зажерливими та підступними, тому їх має бути мінімальна кількість.
Теза структурного опору власній державі потребує осмислення і опрацювання фахівцями бізнесу, економістами та юристами, чого я не спроможний зробити, як чистий літератор, тож прошу бажаючих долучатись до справи. Важливо не так руйнувати державу, як будувати іншу, свою державу! Потрібно вибудувати модель політично-економічного устрою України унітарної за формою і децентралізованою за змістом. Починати варто вже і негайно. Особливо це стосується класу дрібного буржуа, який вже почали притискати. Вірішуйте: чи вам добровільно ставати бідними рабами, як всі, або - борітеся і поборете.
І на завершення хочу пояснити всім в Україні сущим, що нам дістався прикрий ментальний спадок від радянсько-комуністичної держави, в якій нашому народу довелось перебути страшні 70 років: не люди живуть заради держави, а держава існує задля людей! Держава в нормальному своєму функціонуванні надає людям послуги, а люди їх оплачуюють у вигляді податків в межах своїх можливостей і об'ємах користування тими послугами. Багатий платить багато не тому, що він маєтний, а тому, що послуг від держави отримує значно більше за бідного по збереженню тих багаств - це причина більших витрат державі, а не наявність багатсва як такого. Наявність багатсва не є і не може бути провиною як такою, до чого нас привчила підступна комуністична ідеологія. Рівність в бідності - це тоталітарна рівність рабів! Вільна людина має бути заможною і з того - незалежною. І наша ціль збудувати країну, де є багаті, але нема бідних! І нема держави, як виключно системи насилля над своїми громадянами! Ось мета, варта наших зусиль, щоб бути здійсненою.

 

 

Націоналізм і анархізм - чи є можливим поєднання?

Одним з головних ідейних постулатів націоналізму є створення національної держави, тобто з домінантою в державі одного етноса, як в Польші - поляки, в Угорщині - угри, Болгарії - болгари тощо. Звичайно там живуть й інші народи, але в загальному на окресліній кордонами території беззастережно домінує один етнос і це його (!) держава.
Відповідно з того будується державна структура та ідеологія: Польська держава піклується про добробут поляків, Угорська - угрів, Болгарська - болгар тощо. І тут не виникає жодних протестних емоцій ні у кого, бо то є норма, то є правильна і розумна основа державного утворення - добробут титульної нації. Притому цей добробут держава забезпечує за рахунок праці власної титульної нації, а не за рахунок пригноблення інших націй і країн, бо то є вже державним форматом імперій і націонал-шовінізму, тобто - нацизму. Проте у різних етнічних вкрапленнях в таких національних державах не виникає питання, чому в цтому державному управлінні домінує саме ця нація, а не вони...
Отже бути націоналістом означає дбати про націю і державу, тобто це в науковому трактуванні є проявом альтруїзму, такою частковою жертовністю свого «Я» на користь національного «МИ», тобто держави. Як відомо, головним завданням держави є нормативно-регулятисна діяльність, тобто встановлення справедливих правил співжиття людей і суспільства в цілому.
Анархізм за своїм природним поняттям є домінатою егоїзму, коли власне «ego» є вирішальним у всіх вчинках людини: роблю те, що хочу, тому що я так хочу! Всі інші соціальні обов’язки є вторинними. Для анархізму будь-яке соціальне утворення від простої місцевої громади і аж до держави включно є скоріше ворогами, чим співдружніми формами життя. Одним словом, при анархізмі на особу не діє жодне зовнішнє зобов’язання чи примус у вигляді законів або прямих наказів - все це можливе тільки з середини особи! З свідомого особистого дотримання певних норм і правил у безпосередніх вчинках і вцілому в житті.
Чомусь таке опозиціювання анархізму до державних юридичних норм сприймають як стан беззаконня, сваволі, хаосу, руйнації і деградації. Тобто як суспільний регрес, а не прогрес. Я протилежної думки і спробую це далі довести.
Почну з простого і вельми наглядного: прошу вас озирнутись довколо себе, а потім поглянути на світ в цілому - ну і які враження? Є держави, є наддержавні світові організації, а порядку особливого в світі не бачимо, як і у власній державі. Закони є, але їх порушуння такі масові, що легше назвати цей стан «узаконенним беззаконням», аніж певним державним ладом, як демократія, олігархія, диктатура або монархія. Власне тому я давно насміхаюсь з противників анархії такими словами: «Панове, в Україні анархія вже давно, просто ви не хочете її визнати як факт нашого супільного життя! А не визнавати не означає не мати!»
Чого варте наше українське законодавство, де навіть народні депутати не розуміють головної функції законів, а саме: стала норма на тривалий період часу. А у нас як? Приймають депутати закон і майже одночасно починають робити в ньому «законні зміни і доповнення» - ну не абсурд? Постійна зміна законодавства, наявність законів, положення яких суперечать одне одному, або взагалі є антагоністичні - яка тут «логіка порядку»?  Що це за «правова держава», де в конституції чітко і неоднозначно сказано, що для громадян країни освіта і медицина є виключно безкоштовною, а далі законодавці виписують закони і нормативи оплати навчання та лікування тими ж громадянами - чи не абсурд?
Якими є головні засади життя наших людей? Визначальним є не державні інституції, а свій приватний статус і приватні зв’язки, абсолютно ніким не регульовани. В нашому соціумі людина фактично робить сама своє життя без якоїсь вагомої допомоги інших сторонніх чинників - хіба це не основа анархічного устрою? А більшість наших підприємств існує не завдяки державним нормам і правилам, але навіть навпаки виживає в супереч цим законам. Держава в сучасному варіанті українських реалій виступає по відношенню і простих громадяна, і підприємст не як законодавчий регулятор і стимулятор процесів розвитку та збагачення, а як класичний паразит. Власне тому стає зрозумілим, чому найзаможнішим класом в Україні стають не виробники і промисловці, а депутати, держслужбовці та правоохоронці.
Більше не буду розписувати наше життя - розумний сам побачить, обдумає, проаналізує і визнає...
Також не буду проводити теоретичні обгрунтування змісту анархізму та його ідейного і соціального застосування. Дисткусія з цих питань була детально і досить плідно обговорена в ХІХ - першій половині ХХ століть, тому можу порадити читати ті праці, хто зацікавиться загальною теорією питання анархізму.
Я хочу обговорити і розповісти дещо інше.
Коли починались  розмови про внесення змін до Конституції України, то я вирішим детальніше вивчити це питання, для чого узявся читати дуже цікаву книгу «История политических и правовых учений» - учебник для вузов под общей редакцией профессора В.С.Нерсесянца, Москва, 1998 р. Я уважно прочитав і опрацював цю книгу, навіть засів за реферат, але докінчувати його не стачило снаги. Проте розуміння предмету дало грунтовне, тому коли я дивлюсь на сучасне наше лже-законотворчість - розумію наскільки деструктивний процес правового розвалу і обвалу відбувається в державі Україна.
І відверто визнаю, що не знаю і не бачу якогось однозначного курсу на майбутнє, який би дав позитивні результати в розвитку нашого суспільства. Можливо, що це і добре - відсутність однозначності. Як, цілком можливо, що недолугість наших теперішних «державотворців» за минулі 20 років і багато віків до того дасть нам можливість перетворити сферу нашого соціального життя в дійсно в сферу позитивного добробуту громади і народного благополуччя.
Власне тому, коли я чую про необхідність жертовності громадян задля створення якоїсь там «сильної України, могутньої держави, світового лідера тощо», то сприймаю це дуже скептично і задаю просте питання: «А людям яка буде з того користь? З тої могутності та лідерства?» Що з того доброго було людям, що Російська та Австрійська імперії були світовими потугами найвищого рівня? А спочивший в бозі Радянський Союз був світовим гегемоном - ну і що? Голодомори, масові репресії, війни й інші безкінечні соціальні експерименти, що вартували трагедій життя сотень мільйонів (!) людей - задля чого? Щоб був якийсь там віртуальний фантом «сильна світова держава».
Як не мене - подібна ідеологія побудови розуміння добробуту людини як окремого громадянина тільки від того, що він мешкає у «найкрутішій в світі дережаві» є одною з найдурніших ідей. Тому якщо хтось вважає націоналізм як домінанту держави над особою, то я проти такого націоналізму. Моє розуміння націоналізму, як пріорітет людині! Це лад, де все в державі влаштовано так, що надає найкращі умови для особистого життя людини і збереження нею своєї національної ідентичності як складової частини свого задоволення від життя. В мене є дивне переконання, що кожна людина приходить в цей світ, щоб жити щасливо. Оскільки розуміння щастя є суто суб’єктивною категорією і виключно індивідуальне, тобто анархічне за своїм основним принципом, тому я вважаю і суспільний лад, збудований на анархічному підгрунті найбільш досконалим і доцільним. Одним словом, я не вбачаю проблеми в поєднанні націоналізму та анархізму. Вся проблема полягає тільки у свідомості людей як окремих одиниць соціуму.
Щоб мене краще зрозуміли, я наведу цитату з вже названонної вище книги: «...Аристотель, згідно поглядам якого східна деспотія - це є недорозвинуте до височин політики «варварське» правління з безправ’ям та рабством підданих. Аристотелівська характеристика людина як політичної особи якраз й означає, що тільки в своїй розвинутості (розумовій та моральній) люди, будучи вільними, можуть організувати своє спільне життя на політичних засадах.»
Читаючи рядки роздумів древньогрецького філософа, я водночас споглядаю на наше сьогодення і розумію, як мало ми просунулись вперед з отим особистим рівнем розуму і моралі, особливо у верхніх ешелонах влади, але таку селекцію обумовлює сама структура нашого суспільного ладу, де права і повноваження окремої людини фактично нульові. Мене це не влаштовує! Я віддаю всю владу - Людині!
І не безпідтавно: я бачу і переконаний, що більшість сучасних людей дотримуються правил порядного життя не тому, що бояться покарань за порушення, а тому що самі хочуть того від елементарного бажання внутрішньо мати душевний спокій з життя, де ти нікого не ображаєш, не обманюєш і не обкрадаєш, як і тебе також інші. До речі, доведено не раз історією, що жодна найжорстокіша покара ніколи не була причиною зменшення чи зникнення злочинів, а також - не призвела до встановлення правової свідомості, тому що людина зосереджувалась не на моральності змісту дотримання закону, а на тому, як уникнути кари. Тільки усвідомлення громадянами поокремо моральної потреби дотримуватись особисто правил і норм співжиття давало позитивні результати. Анархія чи назвіть цей лад якось інше, але його зміст у високій моральності і самовідповідальності особи за свої вчинки.
Слово «монархія» означає досліно «один най», тобто вищій ступінь над іншими когось одного, начальник над іншими. Зрозуміло, що «анархія» означає дослівно «нема най», тобто абсолютна рівність всіх, навіть якщо хтось і виконує за обов’язками функції керівника. В принципі світ до того наближається, коли двірник чи кур’єр може спокійно привітатись за руку з президентом держави і нікого ця подія зараз не буде шокувати. Навпаки зараз простежується всенародна тенденція до зневаги урядовців і депутатів вищого рівня, що має під собою цілком вагомі підстави, але не будемо деталізувати. Просто я вважаю це ще одним доказом процесу демонополізації влади і  відмирання держави, як унітарно-тоталітарного апарату. Влада повинна перейти від можновладців у центральному апараті до безпосередньо людей, які в низових абсолютно добровільних об’єднаннях і будуть організовувати своє життя і життя держави вцілому.
Одним словом ставайте націонал-анархістами : живіть власним життям і покладайтесь на власні національні сили, а не чекайте, що вам хтось має сприяти, щось дати, допомогти тощо. Дармовщини не існує в світі: кожен, хто щось дає, той унезалежнює і робить рабом. А жити треба вільною людиною! Тож я у нікого нічого не прошу - я беру своє! Чого сам досяг і заробив власною працею. Тим і щасливий.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
11.02.2011 р.

Давно в дитинстві я прочитав в художньому оповіданні сцену, коли підступно схопленого і зв’язаного Івана Богуна привели до Ярем Вишневецького і той наказав стати перед ним на коліна, на що Богун відповів: «На коліна стаю тільки перед Богом і то з власної волі».
Власне це і стало моїм дивізом націонал-анархізму в далекі вже  80-ті. Просто не все можна сказати вже - іноді потрібно зачекати. Думаю, що зараз саме той час, коли люди стають самостійними свідомими одиницями Всесвіту у нашій славній Україні.


Люблю я бути українцем

Відомо, що кожна нація має свою якусь прикметну рису: німці – педантичні, французи – галантні, італійці – запальні, англійці – стримані, білоруси – добродушні, росіяни – хлібосольні, поляки – гонорові тощо, ну а українці - ?
Для мене як українця, важко визначити рису, яку можк побачити з боку тільки хтось інший, але вдивляючись у дзеркало, яким є історія народу і його героїв, я можу визначити націю українців тільки як вроджених анархістів, отже і головною національною рисою українців я б визначив як САМОЛЮБСТВО.
Одним з символів правдивого українця є образ міфічного козака Мамая, що самотньо блукає світом і з того задоволений. А приклад вже не міфічного, а реального найвидатнішого українського філософа Григорія Сковороди хіба не тотожний козаку Мамаю? Повністю: вираз «Світ ловив мене – та не зловив» є авторською епітафією на могилі Сковороди, але чи не було це найвищим проявом самолюбства?
Всі ми знаємо казочку про Котигорошка, що мав за збою булаву у рази більшу за нього самого. І я все малою дитиною пробував вияснити, як такою зброєю можна битись? Це ж не мечем, сокирою чи кістинем цюпати сюди-туди, а громадною булавою вимахувати! А як же свої поряд? І ось зовсім недавно я дізнався про існування у козаків такого особливого бойового порядку, що називався «галас».
Всім відомо про бойовий порядок македонської фаланги з її багатометровими піками, чи крицева міць та організованість німецько-тевтонської побудови лицарської лави так званим «клином». Що було найголовнішим у таких системах ведення бою? Сукупна організованість і взаємна підтримка одне одного, що дозволяло перемагати менш організованого ворога навіть при його значній чисельній перевазі. В тому і є досягнення більш цивілізованого суспільства – організованість. Чітка функціональна побудова римського легіону була найголовнішою його силою, що абсолютно не потребувало наявності в його рядах видатних воїнів-богатирів. Богатирем ставав весь легіон сукупно, хоч складали його і не дуже фізично видатні воїни. Головним тут ставав талант полководця, що вміло скеровував легіон у бою і він вигравав, або ж якщо невміло – легіон програвав.
Про побудову війська українських козаків відомо, що це були переважно піхотні підрозділи, а уявний традиційний образ козака не інакше як на коні – це міф. Проте піші козаки відзначались великою витривалістю та мобільністю, долаючи досить швидко значні відстані. Цьому сприяло повна відсутність захисної амуніції з криці та інших металів, що навпаки було розповсюджено у європейських військових, особливо у поляків, а також і росіян. Навпаки українські козаки йшли в бій майже роздягненні, а їх озброєнням були легкі довгі піки, шабля, пістолі та мушкет, що дозволяло козакам бути дуже мобільними на полі бою і вчасно уникати небезпеки швидкою зміною позицій. Для свого часу українські козаки були дуже модернізованим військом, тому що основну увагу в бою надавали вогнепальній зброї і застосовували величезний арсенал тактичних засобів, або як їх ще називають «військових хитрощів». Споконвіку для козаків існувало головне правило: не числом, а вмінням. Числом, швидкістю і масовою навалою воювали ординці-татари і турки, міццю криці та фортифікаційних комплексів воювали європейці, а козаки серед голого степу тільки й могли застосовувати свою винахідливість та відчайдушність.
Якраз у козацькому війську завжди було повно таких собі відчайдушних бійців-героїв, яких прозивали характерниками, тому що вони жили тільки війною і сутичками, а іншого не знали. Їх навіть професійними воїнами важко назвати, якщо порівняти з німецькими рейтарами або ландсхнетами, що накопичували здобич і заробіток для подальшого мирного життя «на пенсії». Козаки-характерники не відмовлялись від грошей і здобичі, проте витрачали все зароблене, аби бути вільними в бою перед обличчям смерті від різних меркантильних думок, а якщо хтось з них і досягав глибокої старості і не міг вже бути надійним товаришем у бою, то йшов у монастир доживати останні дні. Звичайно, що в Україні було значно більше селян-землеробів, які ставали козаками тільки у випадках безпосередньої військової небезпеки, а більшу частину життя проводили у господарських турботах. Але коли козаки-землероби збирались у війську, то головні риси бойового мистецтва вони отримували саме від таких козаків-характерників, постійних мешканців Січі.
Феномен Запоріжської Січі можна схарактеризувати чітко і коротко – повна анархія! Класична анархія! Тобто повний одночасний суверенітет і особи, і маси. На Січі не існувала статуту чи регламенту як такого, а всі правила і традиції були духовні, або як це зараз прийнято називати – віртуальні. Всі козаки-січовики були вільними і рівноправними, мали повну свободу дій, а всі обов’язки виконували виключно за системою самоорганізації, без примусу як такого. Також свобода кожного закінчувалась там, де починалась свобода іншого, а за суддю правила уся громада, яка спільно визначала провину, призначала кару, яку всією громадою і виконували: кожен козак мав особисто вдарити буком (палицею) засудженого за злочин, навіть якщо це був його колишній побратим. На мою думку це було найвищим рівнем демократичного устрою.
Заради цієї свободи і йшли люди на Січ, причому там були різні національності, але всі мали бути православними християнами. Всі заслуги перед громадою були тільки особисті, а тому кожен міг стати і курінним, і навіть кошовим отаманом. Вже обраний отаман мав найвищі повноваження «судити і рядити», а в період війни взагалі набував диктаторських повноважень. Коли ж війна скінчалась – з нього за всі помилки і погані вчинки громада жорстко питала і карала, якщо визнавала винним.
Повертаючись до теми бойового стилю «галас», я власне і хочу показати, наскільки це характерний стан бою для українського козака-анархіста, бо за цим стилем озброєний козак або по шаблі в руці, або з важкою булавою самостійно вламувався у гущу ворогів працюючи зброєю по колу, при цьому він дуже голосно кричав, тобто галасував. А робив він це не для того, щоб налякати ворогів своїм криком і деморалізувати, а для того, щоб повідомити всіх своїх козаків-побратимів, щоб вони не наближались до цього місця, де б’ється він, бо в розпалі бою він і їх поб’є-посіче. На мою думку, це однин з найунікальніших станів і методів бою, коли покладаються тільки на себе, свої сили і вміння, коли застерігають від надання помочі.
Уважному досліднику історії різних країн не може не впасти в очі той факт, що всі українські поселення виникали завдяки людям, які шукали свободи, вільного життя, а не шукали на відміну від тої ж Росії доброго життя у доброго пана. Ні, в Україну йшли люди неспокійного характеру, які хотіли жити з власного достатку, але жити вільно, навіть якщо це буде у місці підвищеної небезпеки. Звідси в українців домінуюча риса самолюбства починаючи від «а чим я гірший за інших» і закінчуючи «моя хата скраю». Українці вроджені самостійники не в розумінні держави як такої, а в розумінні особистого стану душі і натури. Можна казати про вроджений егоцентризм українців, а звідси всі плюси і мінуси нашої нації. Українці добрі пильні господарі у власному обісті, але доволі погані державники, у них повна нехіть і нежить до громадських справ та інтересів – це дві сторони одної монети-гривні: вдома я як Володимир Великий з храмом, а з другого боку – я проста тупа одиниця.
Наслідком цього стає парадокс, що багатовікова історія України не багата на історію державності. Причина? Та просто непотрібна українцям держава! Йому потрібен свій хутір – і цього достатньо! На біса йому держава – завелика господарка для одного, а на купу українець працювати не любить. Тому і зараз подивіться, як дивно виходить: в Росії обирають до влади хазяїна-царя, щоб він зробив всім однаково справедливий рівень жити і мати, а в Україні хочуть обрати такого керівника, щоб він узяв на себе всі турботи по державі і дав кожному українцю спокій порпатись у власній господарці. Суттєва різниця. Якщо для найбіднішого росіянина гордість за Російську державу є мало не головним змістом життя, то улюблена фраза у багатьох в Україні: «А що мені та держава дала?»
Я не стану дорікати українцям, до яких я зачисляю всіх громадян України не залежно від етнічного походження, бо повторюю як на Січі, що головне земля і стан душі, а не гени. Не люблю також закиду: «А що ти дав державі, щоб вона тобі щось давала?!» Чому не люблю? А тому що я віддаю Україні найголовніше – своє життя! Я живу тут і працюю! І нікуди йти звідси не збираюсь! Це головний мій внесок в Українську державу. І галасую-репетую я для того, щоб ти, моя люба держава, до мене занадто не наближалась з своєю поміччю, бо поб’ю-поруйную…

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне

Якщо хтось вважає самолюбство за ваду, то я скажу наступне: навіть найкраща позитивна риса в надмірному об’ємі стає найприкрою вадою. Як кажуть росіяни: - Иная простота хуже воровства.
Якщо я скажу, що українцям характерний психічний стан інтровертності - це буде по-науковому, але малозрозуміло, хоча це і є отой стан егоцентризму і самолюбства, самозакоханості.
Українці бачать світ тільки через своє Я і не можуть жити в світі, де їх особистіть відсутня! Навіть якщо це галери, каторга чи тюрма - вони є Я. Тому і виживали. А коли втрачали це Я - гинули.




Создан 14 янв 2019