Володимир Базилевський ХОЛОДНИЙ ДУШ ІСТОРІЇ

 
 

Володимир Базилевський ХОЛОДНИЙ ДУШ ІСТОРІЇ







Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ


ХОЛОДНИЙ ДУШ ІСТОРІЇ


«Визволяю тебе від твого народу...»
Дії святих апостолів, глава 26

«Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!»
Т. Шевченко

«Українцям треба добре оглянутися назад...»
М. Драгоманов

«Чому у нас відступників так много
І чом для них відступство не страшне?»
І. Франко

«Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти.»
Б. Грінченко

«Може, найважливішим з наших завдань
як національної спільноти було, є і буде: пізнати себе.»
Є. Маланюк

«Все людство вже збулось,
Лиш ми іще на старті.»
Л. Костенко

«...не одхиляймося від свічада,
коли воно твердить нам неприємні речі.»
І. Драч

* * *
КІЛЬКА разів я брався за цю роботу і кожного разу кидав її: не вистачало духу зважитися на те, щоб розворушити страшну фактографію нашого історичного буття. Бентежило й відчуття несвоєчасності грубої правди. (Принаймні так здавалося ще три роки тому). Як і нерозуміння тих, які обізнані з фактами, але схильні думати, що нагадувати про них недоцільно, а то й шкідливо, бо це, з їхньої точки зору, може підірвати віру. Й, авжеж, передбачувані звинувачування в самообпльовуванні, дарма що не було жодного мислячого націонала, який не торкався б цієї болючої теми, в чому легко переконатися навіть з наведеної у цій праці цитації.
Може, й зараз цю публікацію годилося б застерегти написом, чимось на зразок грифа на відомчих циркулярах: для внутрішнього користування. Чи приміткою для тієї категорії «невмирущих», яким дошкуляв ще М. Вороний:

Серце хай йому пусте,
Хай він буде ідіотом,
Він уславився, проте,
Українським патріотом.

І тим самим підкреслити, що автор розраховує на такого читача, який, пройшовши «всі стадії печалі», незмигно дивиться у вічі реальності.
Стосовно віри, то вона настільки підірвана, що перебуває нині в стані анабіозу. Цього не бачать тільки безнадійні дальтоніки. Українська ідея зносила свої парадні шати в епоху мітингів і тепер старцює в жебрацькому лахмітті. Однак збанкрутілий дух за інстинктом самозбереження й інерцією провінційного думання все ще хапається за міражі і до старої неправди додає нову. Десятиліттями сповідуючи брехню, ми ще й досі не усвідомили, що треба звільнитися від цього погибельного тягаря, а не підміняти одну фальш іншою. І звільнитися якомога хутчіше! Якщо гіркущий пафос самокритики і справді – рання фаза національної ідеї, все одно – вперед! Навіть з ризиком отримати «по фазі». Не пройшовши чистилища, не наблизитися до раю. Але спершу зануримося в пекло, аби потім з полегшенням повторити: «Ніч минула, а день наблизився, тож відкиньмо вчинки темряви і зодягнімось у зброю світла». (Послання Павла до римлян, глава 13).
Історія кожного народу – це не завжди прозірна суміш білого і чорного. Кожен народ волів би чогось не пам’ятати зі свого минулого, забути раз і назавжди. Але там, де хаос замагався енергією спільноти, де змагання завершувалися державотворчим актом, негатив перейденого уже так не ранив свідомості, і навіть ганебне і сороміцьке в ньому не травмувало психіки індивіда, свідомого сили загалу, а отже, й себе самого як його покревної складової. Відчуваючи тверду опору під ногами, державний народ міг дозволити собі розкіш навіть покепкувати над непривабливими фактами своєї присутності в часі, знайти виправдання минулому в сучасному. Не те в народу бездержавного, мовби злою волею запрограмованого на вторинність. У такого народу, століттями залежного від іншого, сильнішого, неминуче деформується психіка, а все генетично ущербне в ній набуває форм гіпертрофічних. Так людина, яка виросла в умовах неволі, набуває комплексу, що його називають рабським. Рабська психологія – це втрата вольової енергії, здатності до опору, це нездоланна інерція пасиву, коли йдеться про покоління рабів. Рабська психологія – це й небажання глянути правді у вічі, знайти причину поразки у собі самому, а не в фатальному збігові обставин чи в комусь іншому. Перший крок до її подолання – вольове зусилля. Мужність зазирнути у прірву свого минулого. Вжахнутися ним і знайти в собі сили не повторити його. В українській історії є багато прикладів, коли одиниці піднімалися до такого рівня самоусвідомлення, і мало таких, коли б отой вищий рівень ставав набутком загалу. А без цього консолідація нації неможлива. Ось чому ті, хто мали зухвальство глибоко заглянути в колодязь роду, незмінно хапалися за голову.
«Читати українську історію треба з бромом,– до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити. З другого боку вже стоїть Польща, наготовивши легіони. Прийшов дужчий, вигнав Москву, одпихнув поляків і сам ухопив за горло й видушує все, що може. Збоку присмокталась і четверта – Австрія.
А всередині те ж саме. Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити й злодії продають на всі боки: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторюють погані діла дідів-поганців. І розшарпаний, зацькований народ, знову безпомічний, жде, якому панові його оддадуть. Вигідніше буде можновладцеві німцеві оддать Москві – оддасть. Вигідніше собі лишити – лишить. Ні, ні української історії, ні українських газет читати без брому, валер’янки або без доброї дози філософського застереження не можна».
Зауважмо: ці рядки були написані Винниченком у 1918 році, коли давно омріяна державність могла стати реальністю. Отже, скористаймося з доброї поради, не знехтуймо бромом і валер’янкою. Тим більше що це ж радив зробити і Є. Плужник, чия лабільна нервова система болісно-чутливо реагувала на моторошні історії і на загубленість у ній окремої людської долі: «Запасайте, запасайте бром!»
Свідомість, підтята нинішніми невдачами процесу державотворення, не може не озиратися назад і не шукати аналогів у минулому. Природно, вона передусім хапається за негації і намагається вибудувати свій логічний ряд, який дозволив би їй з’ясувати, що ж відбувається сьогодні. Ряд, звичайно, вибірковий, непослідовний, з великими розривами в часі: пунктир пам’яті в межах її обізнаності. Поклавшись на неї, згадуєш розказану Геродотом історію про скіфського царя, який відцурався скіфських звичаїв, перекинувся до греків, за що скіфи його вбили. Факт, що схиляє до роздумів з огляду на перебіг подальших подій та ланцюг перекинчиків усіх мастей,– понурий виплід української історії, що не урвався й до наших днів. Повчальні оповіді про антів. За свідченням істориків, анти ясними очима дивилися на світ, були охочі до випивки, цінували свободу, неприхильно ставилися до смертної кари. На відміну від інших племен, «правильно» шлюбилися, загалом жили «тихо і соромливо». Одна біда – за всієї прихильності й ласкавості до чужих дуже ворогували між собою, мали багато начальників. Якби не цей гандж, зауважує візантійський історик, антів би ніхто не переміг. Та це безштанний, як би висловився Хвильовий, період нашого «битія».
Уже в першій половині Х століття серед місцевого боярства було більше варягів, ніж своїх. Свої ж люто змагалися між собою, вбивали своїх і, як Олег Святославович, прозваний Гориславовичем, водили на рідну землю половецькі орди, спустошуючи її до решти. Так потім козацькі ватажки водилися з татарами і турками, чия незрідка сумнівна підмога незмінно завершувалася страшним плюндруванням краю. Свої часто були жорстокішими від чужих. За дивною аберацією пам’яті, тенденційно спотворюваної офіційною історіографією, ми пам’ятаємо нашестя татаро-монголів і трагічну дату падіння Києва. Але Батий тільки доруйнував те, чого не встиг зробити Андрій Боголюбський. Фактично кількасотрічний занепад Києва почався від варварськи вчиненого ним страшного погрому, коли нещадно нищилися церкви, коли дружинники грабували монастирі, коли палали коштовні книги, ікони й ризи, а людей сотнями гнали у неволю. Грекофільство знаті, за всього його позитиву, убило живу поезію, наклало тяжкий відбиток на культурне життя, уніфікувало його й оцерковнило. Це варязтво-візантійство, ця запобігливість, це схиляння верхів перед чужим і відповідно легка відмова від свого, що в будучині зіграли таку фатальну роль в нашій історії, стали подразником і стимулятором синдрому черні. Синдром отримав назву – «люди татарські» – і через багато століть, уже в нашому часі, став об’єктом нищівних філіппік Є. Маланюка. Люди татарські – то масове (добровільне!) підпадання простолюду під владу окупанта, яка була легшою від своєї: татари брали данину тільки хлібом. Рух черні остаточно розхитав князівсько-дружинний уклад. І продовжився в добу литовську. З тією різницею, що потік його змінив напрямок. Знайшлися інші господарі – князі литовські. Тому нас не повинно дивувати, що українські землі без боротьби, «тихо й непомітно», за Грушевським, піддавалися слабкій Литві. Ні Свидригайлові війни, ні пізніше повстання М. Глинського не мали практичних наслідків. Як пише Грушевський, «нарід же і не поворухнувся». Привід для скрушного зітхання, якщо зауважити, що подібне повторилося й потім, при укладанні Переяславської угоди: з культурного погляду переможці значно поступалися переможеним. Литовські князі українізувалися, охоче засвоювали місцеві звичаї, мову, ба, навіть приймали православ’я. Та з приєднанням Литви до Польщі усе це змінилося. Тікаючи від латинства, руські князі повалили валом у Московщину. А решті тільки й лишилося, що зітхати за тим часом, коли платила Литва данину київським князям ликом та віниками. «Православна віра і українська мова, що вже дуже зміцніла серед народу литовського, мусіла уступити своє місце вірі католицькій і мові польській» (М. Аркас).
Ополячування – то загалом ще одна ланка проблеми, яка логічно випливає з давньої давнини. Проблеми, що, зважаючи на її трагічні наслідки, постає перед кожним неупередженим читачем історії у всій своїй фатальній невідворотності. Грубо-схематично ця лінія простежується у такій послідовності: варязтво – візантійство – полонізація – зросійщення. Як уже згадувалося, повстання Глинського не мало успіху. Народ його не підтримав. Остання спроба вибороти й утвердити самостійну княжу Україну була поглинута інертністю мас. Тому й ім’я цього князя, який, безперечно, заслуговує на увагу й пошанування, не потрапило в національні святці і мало що промовляє сьогодні не тільки учням, а й вчителям.
То правда, що переможців не судять. Розповідаючи про Святополка Окаянного, про вбивство ним єдинокровних братів Бориса, Гліба і Святослава, Грушевський не без іронії зауважив, що коли б Святополк у вирішальній боротьбі переміг Ярослава, то йому б напевне пробачилися злодіяння, як пробачилися вони його батькові. Цебто Володимирові Великому, який до хрещення ним Русі скоїв чимало злочинів: вся перша половина його діяльності утверджувалася великою кров’ю і, зокрема, його братів.
Так, риба гниє з голови. Тотальна полонізація починалася з верхівки. Як і потім зросійщення, про що ми у свій час нагадаємо. Не можна сказати, що насильницька перебудова українського життя поляками не викликала спротиву. Але спротив цей виникав спорадично і тільки тоді, коли це зачіпало матеріальні інтереси учорашньої еліти. То вже потім, як опір знизу, виникли братські школи. Ополячувалося, окатоличувалося спершу українське панство. І то не з примусу, а з намагання зберегти свої привілеї.

Для панства великого,
Для лакомства нещасного,–

як сказано в думі. Сумнозвісна унія стала логічним підсумком цього відступництва. Зрада православних владик довершила справу. Із занепадом православної церкви занепадає, звісно, й українсько-візантійська культура. Лінія розколу роз’єднала не тільки суспільство: вона пролягала незрідка й поміж членами шляхетних родів. Бачимо, з одного боку, Д. Вишневецького (Байду), який вважається духовним батьком Січі, з іншого – лютого і заповзятого українофоба Я. Вишневецького. Братські школи – то був спалах національного самолюбства, нагадування про власні витоки, спроба відродження зневаженого не тільки чужими, а й своїми. Умови полонізації були настільки жорсткими, що українські селяни й міщани, які не відцуралися своєї віри й мови, опинилися на останньому щаблі ієрархічної драбини. Здирство мало вияв різноликий. Допікало лихварство, виразниками якого найчастіше виступали євреї. Тут ми змушені торкнутися делікатного питання українсько-єврейських взаємовідносин. Питання це дуже складне і вимагає грунтовного дослідження. Гадаю, необхідність його на часі, інакше не позбутися українцям репутації злісних антисемітів, яка певними колами старанно шириться в світі. Для наших недоброзичливців навіть Шевченко – юдофоб. Як не згадати принагідно статтю українського поета єврейського походження А. Кацнельсона «Чи був Шевченко антисемітом?», де автор відповів на ним же поставлене питання – ні, не був. Загалом же досі маємо соромливе замовчування фактів, небажання називати речі поіменно, а то й відвертий фальсифікат. З одного боку, коли йдеться про політичні ігри, простежується тенденція до прилизування, з іншого – однолінійність, схильність до спрощення, різких і несправедливих випадів. Оскільки ця друга сторона, як відомо, мала і має досі значно більше можливостей для діалогу зі світом, то першій щоразу доводиться відмиватися, сказати б, у домашній спосіб: у вимираючих, як на сьогодні, національних засобах інформації. Ймовірність бути почутою за такої ситуації в неї обмежена. Та й «відмивання» відбувається найчастіше на рівні пафосної загальної фрази, без посилання на факти. Ні перше, ні друге не сприяють взаємозближенню. Робити вигляд, що такої проблеми не існує, означає – свідомо чи несвідомо – роз’єднувати два народи. Спонукають до таких висновків і деякі тривожні факти нашого заплутаного і дуже непевного сьогодення. Так, посол Ізраїлю в Україні, зустрічаючись із колективом редакції «Всеукраинских ведомостей», зронив фразу, суть якої така: для вас, мовляв, Хмельницький і Петлюра – національні герої, а для нас – вороги. З публікацій і публічних дискусій останнього часу цілком ясно випливає, що С. Петлюра не тільки не був антисемітом, а й у міру своїх можливостей як міг намагався придушити рецидиви антисемітизму. Влаштовував військово-польові суди, розстрілював винуватців – здичавілих отаманів,– виплачував грошові компенсації уцілілим жертвам бандитської сваволі. Ті, хто перебрали на себе ролі суддів, мали б знати, що саме Центральна Рада проголосила єврейську автономію. Це ж підтвердила й Директорія і навіть запросила в уряд кількох відомих єврейських діячів. Левова частка єврейських погромів здійснювалася білою добровольчою армією. Спалахи середньовічної ненависті щодо єврейства в низах пояснюються передусім як засліпленою свідомістю, за логікою якої винні передусім інородці, так і тим чільним місцем, яке посіло єврейство за більшовизму, зокрема активною участю євреїв у його репресивному апараті. Подразник виявився надто сильним, особливо якщо врахувати деякі давні моменти протистояння і взаємну настороженість.
Либонь, один із перших, якщо не перший, єврейський погром стався у Києві княжої доби по смерті уже згадуваного Святополка Окаянного. Причини його – підневільне становище смердів у пору князівських міжусобиць з одного боку і визиски та лихварство – з другого. Це ж повторилося згодом через кілька століть, але вже за іноземного панування. Загострилася українсько-єврейська проблема в часі, який передував малим і великим козацьким війнам. У пору однієї з найтрагічніших сторінок української історії – нещадного ополячування краю.
Позаяк один із мотивів цієї статті – здирання карнавальних шовків із цинічної мадам Кліо, наважимося обмовитися і щодо супротивної сторони. Тим більше що до цього спонукають історичні документи і народна творчість. Обійти це – означало б перекласти тягар вини тільки на одні плечі. А вина ця очевидна, і маємо ділити її порівну.
Як відомо, «Історія Русів» була настільною книгою для кількох поколінь. І не тільки українців. Нею зачитувався Пушкін. Немає сумніву в тому, що саме вона живила його намір написати (зберігся план) свою історію України. Без «Історії Русів» навряд чи був би можливий «Тарас Бульба». А цю повість Гоголь вважав головною своєю книгою. Згадую про це тільки тому, що саме «Історія Русів» допомагає з’ясувати причини, чому проливалася єврейська кров в епоху середньовіччя.
«Церкви не згодних на Унію парафіян віддано жидам в оренду і визначено за всіляку в них відправу грошову плату від одного до п’яти талярів, а за хрещення немовлят та похорон – від одного до чотирьох золотих. Жиди яко непримиренні вороги християнства, тії світові побродяги і притча в людстві, з захопленням взялися за таке надійне для них гидкоприбутництво і негайно ключі церковні та мотузки дзвіничні відібрали собі до корчем. При всякій требі християнській мусить титар йти до Жида, торгуватися з ним і, по важливості відправи, платити за неї і випрохати ключі; а Жид при тому, насміявшись досхочу з Богослужби християнської і облаявши все, християнами шановане, називаючи його поганським, або, по-їхньому, Гойським, наказував титареві повертати йому ключі під присягою, що нічого про запас не відправлено». (Тут і далі переклад І. Драча,– В. Б.).
Зауваживши про себе «бароковість» письма, характерну для автора «Історії Русів», все ж мусимо визнати, що наведений уривок прямо перегукується з фольклорними текстами. А з них випливає, що поплічник поневолювача був для поневоленого таким самим поневолювачем.
Замовчування очевидних фактів тільки нагнітає і примножує взаємну недовіру. Про вину українців перед євреями писали українські історики і письменники. Про вину євреїв перед українцями прямим текстом сказав єврей В. Жаботинський. Рахунок тут один-один. Будь-яка спроба перетягування каната у той чи той бік слугуватиме ворожбі, а не порозумінню.
Аби попередити можливі випади щодо тенденційності автора знаменитої книги, зауважу, що критицизм «Історії Русів» торкається не стільки чужих, як своїх. Наводжу уривок, який буквально іде за цитованим вище: «Страждання і розпуки народу побільшились новою пригодою, яка вчинила ще прикметнішою всій землі епоху. Чиновне Шляхетство Малоросійське, що перебувало на військових та земських посадах, не стерпівши наруг від Поляків і не змігши перенести позбавлення місць своїх, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників Польських і Духовних Римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля навернулося зовсім в Католицтво Римське. Згодом те Шляхетство, єднаючись з Польським Шляхетством посвояченням, родичанням та іншими обов’язками, відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотворивши природні назви, підшукувати та вигадувати до них польську вимову і називати себе природженими Поляками. Тому-то й доднесь видно у них прізвища достеменно Руської назви, яких у Поляків не бувало і по їхній вимові і бути не могло, наприклад: Проскура, Чернецький, Кисіль, Волович, Сокирка, Комар, Ступак і пребагато інших, а з колишнього Чаплини назвався Чаплинський, із Ходуна – Ходинський, із Бурки – Бурковський і так далі. Наслідком перевороту цього було те, що маєтки тому Шляхетству і посади його повернено, а рангові затверджено їм навічно і в усьому зрівняно з Польським Шляхетством».

* * *
ВІДСТУПНИЦТВО – хронічна хвороба хворої нації. Знову і знову ми змушені будемо повертатися до нього, намагаючись збагнути природу цього явища, яке супроводжувало нас на всіх історичних етапах і не щезло до сьогодні. З невідворотністю прокляття виникало воно скрізь і всюди, знесилюючи і підриваючи живий національний організм. Надто в добу козацьких визвольних змагань і по ній. Над цим бився не один український розум, шукаючи виправдання і не знаходячи його. Навіть рожеві оптимісти помітно втрачали на пафосі, коли жахливі в своїй неспростовності події бодай частково ставали набутком їх полегшеної пам’яті. І не одне гаряче, свідоме свого вибору серце зупинялося в розгубі, не осмілюючись зазирнути туди, звідки тягнеться цей довгий, безперервний, принизливий для нормального світовідчування ряд падінь. А ті, які насмілювалися, як Куліш, і видобували звідти страшну правду, були приречені на нерозуміння одних і крикливий осуд інших. Мусимо, зобов’язані знати ту правду! Вона дисциплінує розум і спонукає до спротиву. Правду про легендарного Самійла Кішку, убитого своїми кулею в потилицю. Правду про Наливайка, виданого козаками, що, однак, не порятувало їх від солоницької різні. Про відчайдуха Сулиму. Отого самого, що зруйнував Кодак. Уславився боротьбою з турками. Мав відзнаку від самого папи римського. Навіть поляки пожаліли (!) Сулиму. Л. Жолкєвський, брат гетьмана, запеклого козацького ворога, «грошима сипнув між козаччину» (Грушевський). Сам король намагався порятувати козацького ватажка. Але вперлися реєстровці, віддали Сулиму на смерть разом з найближчими соратниками. Стято буйну козацьку голову, тіло розрубано на чотири частини і розвішано на міських вулицях. На черзі братовбивство Павлюка й Томиленка. Вкотре нехтують лицарським кодексом честі запорожці: заскочені поляками під час виправи на поміч Остряниці, в’яжуть вони своїх полковників. Солониця повторюється. І, як під Солоницею, козацтво було нагло ошукане і винищене до ноги. Мав підстави Куліш кинути цей відчайдушний виклик:

Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п’яниць та розбишак великих!

На якийсь час залізна рука Богдана стримує схильних до зради і сваволі. Далі – страшніше. Розкол між козацтвом, започаткований запорожцями і наливайківцями, подовжиться розколом між масами і старшиною. Уже в 1654-му (!) вона слізно випрошує в царя нових і нових маєтностей. На авансцені з’являється одіозна постать – полтавський полковник М. Пушкар. Це його Є. Маланюк назве батьком малоросійства. Пушкар як виразник проросійськи настроєних низів, прагнучи вирвати булаву з рук ненависного йому Виговського, засипає Москву доносами. Ця практика набула потім такого поширення, що до неї вдавалися всі, спраглі влади й багатства. Доноси писали гетьмани, генеральна старшина, полковники, кошові отамани і т. д. Сам Виговський наклепав на вмираючого Хмельницького, сподіваючись підхопити булаву із його слабіючих рук.

Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину...

Треба було бути Шевченком, щоб відреагувати на все оте так просто і страшно.
Епідемія взаємозвинувачень і доносів – одна з найганебніших сторінок українського минулого. Історія московських архівів – Посольського і Питошного приказів – це історія самознищення народу на його вищому поверсі. А щодо протистояння Виговський – Пушкар, то завершилося воно розгромом останнього. Тисячі своїх полягли від рук своїх і віроломних спільників – татар.
«Знищивши таким чином Пушкаренка і розпорошивши його війська, Виговський, все не можучи прихилити собі в послух Малоросіян, почав руйнувати їхні села просто як ворог і, побравши безборонні міста та містечка Зіньків, Лютеньку, Сорочинці, Богачку, Устимовицю, Яреськи, Веприк та багато інших, віддав їх татарам на грабунок і поталу» («Історія Русів»).
Конфлікт – гетьман і його опозиція,– де зіткнулися дві непримиренні сили, виявить себе за інших умов і в часи наступні. З одного боку, партія освічених (Виговський – Немирич), що прагнутиме прихилити Україну до Польщі на федеративних основах, з другого – сваволя мінливої і непередбачуваної стихії, що, стосовно Пушкаря, поєднала, за Аркасом, безпритульну голоту, винників, броварників, наймитів, з яких склалося піше військо заповзятого полтавського полковника, прозване дейнеками, тобто, як уточнює історик, «де не якими» – «якими-будь».
Дейнецтво як складова визвольних змагань відіграло винятково похмуру роль. Воно, власне, промовистий вияв хамства, яке В. Липинський розглядав як соціально-психічне явище. Дейнецтво не вичерпується приналежністю до упосліджених верств населення. Психологією плебейства можуть перейматися й «патриції», як це бачимо в епохи повстань і революцій. І не тільки перейматися, а й відігравати в них провідну роль. «Абсолютний брак любови до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого «я». Повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, що «греблі рве» і сама гине. Погорда до батька, коли він слабий, натомість рабство у чужого, коли він сильний,– ось хамство, ось прикмета людей, що живуть на Українській землі» (В. Липинський). Україна в його тлумаченні – це хамова сила, яка сама себе знищила. Державне думання для українського хама чуже і незрозуміле. Він абсолютно позбавлений державотворчої сили. «Сидить Хам український, побитий сам собою, своїм двійником – Хамом польським і Хамом всеросійським на Україні,– та гірко плаче». Хам завжди рветься в отамани. «Замість характеру – рев і доколінний шлик; замість сталої ідеї – щодня інший настрій; зброєю – демагогія і брехня; мотором – злоба, зажерливість і пиха; тактикою – зрада; а суттю – порожнеча, пуста поза». Висновок Липинського нещадний і не полишає жодних ілюзій: «Тому до самостійності, якої підставою є вірність, органічно непридатний. Нація отаманів, що мала тисячі парадів «розбурханої стихії» на площі Св. Софії, площі Мудрости, з якої реготалась,– але не державу. Нація отаманів, нація бунту і зради, з якими на кожному кроці тобі прийдеться зустрічатись. Про «повстанчих отаманів»: і «брат на брата», і «моральний бандитизм», і «розбивання нації», і «безсовісна демагогія», «кретини», «герострати» – так сьогодні скаржаться вони на тих, що роблять проти них те саме, що вони робили. Не плачте! Завтра так само поскидають тих, що нині вас скипають. На кожного українського Хама завжди знайдеться ще більший український Хам». За Липинським, українотворче діло Богдана спиралося на татар, українотворче діло Гетьманства 1918 року – на німців. Допомога вичерпалася, й хамство розірвало Україну.
Так, читати усе це важко, але незмірно важче, занурюючись у тисячолітню історію, знаходити там на різних глибинах часу прямі докази цим пристрасним, гнівним словам. Для В. Липинського українство не є громадянством поневоленим: воно громадянство недержавне. Поневолена нація – це нація державна, яка на якийсь час втратила свободу. «Держави ми не маємо тому, що ми не уміємо самі в собі хотіння своєї власної держави розбудити і це хотіння відповідним методом його організації, своїми власними місцевими силами здійснити».
То правда, що маємо покладатися тільки на власні сили. Ніхто за нас і для нас держави не збудує. Але розбудження хотіння для українства – чинник майже ірраціональний. Бо вже тяжіння до нього – ознака сильного, який усвідомлює необхідність перемін. І коли сам Липинський зривається на крик – схаменися, хаме, будуй, а не руйнуй! – чи не є це підтвердженням родової слабкості? Та віддамо йому належне хоча б за проникливе передбачення: з падінням більшовизму набутком українців неминуче стане анархія. Знаючи психологію мас, Липинський застерігав політиків, що слабка місцева влада – це потенціальна небезпека рабської покори «суверенного» народу перед чужим, сильнішим. Без сильної влади власна держава неможлива. І ще одне мудре застереження як на день сьогоднішній, так і на майбутній: в жодному разі не бути надміру категоричними у поводженні з «місцевими чужинцями», консервативними силами. Навпаки – заохочувати, спрямовувати їх енергію на творення української держави. Інакше вона приречена на загибель. Нищити чужинців можуть собі дозволити поневолені нації, а не нації недержавні. Хоча ця засторога мала б ще більший сенс за умови ствердної відповіді на образливе для українця питання – чи є ми насправді на сьогодні нацією? Втім, про це ми поміркуємо пізніше.
З-поміж дочасних смертей великих українців – дві за трагічними наслідками не мають аналогів: смерть Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького. Першого не стало у 47, другого – у 62. Годі сумніватися в тому, що фізична присутність Шевченка, а він був закроєний природою принаймні ще на чверть століття активного життя, переінакшила б свідомість кількох поколінь і напевно б застерегла від дурниць, промахів і дворушництва деяких видатних сучасників. Зокрема «гарячого» Пантелеймона Куліша, який, розвінчуючи і тавруючи козацьку вольницю, сам, як п’яний запорожець, розривався між Польщею і Росією і, за козацькою ж традицією, незрідка топтався при цьому по своїх. Немає сумніву і в тому, що коли б Хмельницький «дотягнув» до віку Мазепи, ми мали б сьогодні іншу історію. Два аргументи на користь цієї думки. Перший – він єдиний володів незбагненним хистом давати лад своєму оточенню, генетично (про це згодом) схильного до найбезрозсудливішого індивідуалізму, що в ту епоху само по собі гідне подиву і свідчить про справжні масштаби цієї особистості. Так, бували й за Богдана зриви, як, скажімо, непокора Жученка, але то вже на схилі літ, у пору фізичної слабості гетьмана. Другий, і найважливіший, аргумент – це прозріння Хмельницького по Переяславській угоді, його бурхливе реагування навіть на незначні факти порушення пунктів тієї угоди. Гарячкове шукання ним ймовірних спільників для виходу із ситуації, в яку потрапила Україна і з його вини. Наголошую – не з його, як ми схильні інколи судити, а і з його. Це не був такий собі волюнтаристський акт, як дехто вважає й досі. Інвективи Шевченка проти славетного гетьмана – це природна реакція національного поета, погляд з відстані майже у двісті років, який зауважує усі катастрофічні наслідки договору. Хмельницький був виразником настроїв більшої частини суспільства. Важливий факт – молодь, принаймні значна частина її, була проти возз’єднання з Москвою. Пояснення на поверхні: ці молоді люди виростали уже в пору блискучих визвольних змагань, жах недавньої неволі – ополячування й окатоличення – не тяжів над ними у такій мірі, як над попередниками. Сила молодості примножувалася усвідомленням учорашніх перемог, певності себе і своєї долі. Але сама ідея возз’єднання висіла в повітрі і до Хмельницького. Ще в 1624 році православне духовенство зверталося з проханням до московського царя взяти його під свою опіку. Та й сам Хмельницький раніше неодноразово звертався з таким же проханням. Тим прикрішим було його розчарування по всьому. Завдячуючи доносові Виговського (донос як позитив.– В. Б.), маємо свідчення, що Богдан «кричав, як божевільний і несамовитий, що треба відступитися від Москви». Цей моторошний крик зі смертної постелі – усвідомлення і трагедії суспільства, і своєї власної вини.
Після Хмельницького братовбивство збаналізувалося, як і за княжої доби, коли Святополк звелів добити ще живого брата Бориса. Обруч тріснув, і бочка розпалася. І винні в цьому покревні славнозвісного гетьмана і його найближчі сподвижники. Щоправда, до того, як та бочка розпалася і стримуюче сваволю гальмо стало прахом, історія надала українству ще один шанс. Той шанс мав конкретне ім’я – Іван Виговський. Якщо ідея автономізму замаячила в голові Хмельницького, власне, тільки на порозі смерті, то Виговський був певний її як єдиного виходу. Річ не в тім, що колишній генеральний писар Богдана був мудріший від попередника. Прояснилася загальна ситуація. Ілюзії на рівноправ’я з московитами були нагло і жорстоко потоптані. Інерційні спроби Виговського порозумітися з царем не дали наслідків. Більше того – примножили негаразди і насторожили обидві сторони. Душею партії Виговського був Юрій Немирич – одна з найяскравіших постатей козацької доби. Це з його іменем пов’язують ідею Гадяцького трактату. Уже сама біографія його, як на свій час, виняткова: десять років життя в Голландії. Але ні Немирич, ні Виговський, поклавшись на силу зброї, не врахували найголовнішого – дейнецтва, психології черні, їх ідея – створити «Велике князівство руське» під крилом Польщі – виявилася дуже несвоєчасною. Ще не вивітрилася пам’ять про вчорашні кривди. Ще волала про спротив пролита кров. Море крові. Сама назва – Польща – була ненависна на обох берегах Дніпра. Одна з найблискучіших сторінок української історії – перемога Виговського під Конотопом. За Аркасом, у тій жорстокій битві полягло 30000 росіян. За іншими даними – у кілька разів більше. Як скрушно зітхав історик С. Соловйов, козаки вигубили цвіт російської кавалерії. Шлях на Москву був вільний. Але Виговський не скористався із щасливої можливості, повторив промахи Хмельницького. Битва під Конотопом не мала продовження. Не додала Виговському моральної ваги, не зміцнила його позиції серед промосковськи настроєної черні. Певна річ, відіграв свою роль ще один фактор: органічне, на підсвідомому рівні неприйняття нею «освічених». А Виговський був, безперечно, серед перших. З-за лаштунків сцени виходять руйнівні сили. М. Аркас нарікає – Україну загубила рідня Богдана: син Юрій, шуряк Сомко (брат першої дружини Ганни), шуряк Золотаренко (брат третьої жінки), зять Тетеря (жонатий на доньці Степаниді), Іван Нечай (другий зять, жонатий на Олені), Брюховецький – колишній Богданів джура. Воістину руїна! Після того, як Юрась постригся у ченці, за булаву змагаються Тетеря і Нечай. Тетеря, який «щедро сипав жінчині гроші», підкупом домагається гетьманства. На черзі повстання проти Виговського і смерть Немирича. Лівобережжя. Там запобігають ласки Москви і запекло проливають братню кров Сомко і Золотаренко. З-за їх спини випливає підступний і зненавиджений потім усіма Брюховецький. Знищує обох. У такий же спосіб діє Тетеря на супротивному березі. Карає лютою смертю полковника Поповича. Заманює в пастку Виговського і вбиває його. Так загинув переможець під Конотопом. Руками поляків Тетеря розправляється з Богуном. Хоча перед тим обидва у складі армії Яна Казимира, «проходячи беззахисною Малоросією, грабували, плюндрували й палили всі зустрічні селища під приводом, що мстяться вони таким чином на Брюховецького за кривди братів своїх і товаришів, їм од нього спричинені. Одначе помста тая була такою ж розумною й справедливою, як розум Циганський, по якому Циган за те матір свою б’є, щоб жінка його боялася» («Історія Русів»). Добре сказав сучасний молодий поет:

рубає козак наліво та направо
голови по землі котяться
та все з оселедцями
(В.Слапчук)

* * *
ПІДКРІПИВШИСЬ, за порадою Винниченка, бромом чи валер’янкою, спробуємо передихнути і поміркувати. Бо попереду на нас чекає те ж саме. Стара трагедія в нових іменах. Криваві роздоріжжя і безрозумно змарновані життя. Хиже користолюбство, підступи, зради, різанина. Поодинокі спроби вирватися з проклятого кола і стрімкі падіння у ту ж саму прірву...
Ми володіємо незбагненним хистом заганяти хворобу у глиб душі, але зазирнути туди наважуємося дуже рідко. Можливо, це несвідома форма самозахисту: інстинктивне відчуття безміру падіння. Значно легше шукати винуватців деінде. Винні сусіди. Винні несприятливі обставини. Винні окремі державці. Ми не підозрюємо, що вони – частина нас самих. Нашої розщепленої, за М. Шлемкевичем, душі. З її вродженим чи надбаним рабством, комплексом меншовартості, схилянням перед чужим. Бунти і сваволя – це й відсутність самодисципліни. Це невизначеність мети і втрата самоконтролю. Це емоції, що заганяють розум у глухий кут безперспективності. Це й надривна фразеологія про свою вищість і досконалість.
Причини хвороби криються у «психічних заложеннях» – твердив О. Ольжич. І синтезував свої міркування таким чином. Княжа Україна тому й дісталася Литві й Польщі, що вичерпала свої сили у боротьбі з собою. Україна козацька розгубила їх у змовах, сваволі черні та «приватах» честолюбців-претендентів, спраглих влади і певних своєї вищості. Це ж повторилося і за Центральної Ради, коли у вирішальний момент збунтувався цілий ряд полків, і за Скоропадського та Директорії. Крути й Базар – то наслідок давньої болячки. «Це є той Дух Руїни, дух степу, який покутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби, через гетьманщину й визвольні змагання 1917–1920 років аж по сьогоднішній день». Так, це було і в інших народів, зауважує О. Ольжич, але ті народи встигали оформитися в держави. Що було в інших народів, спробуємо розібратися самостійно. А ось слова поета про те, що після смерті Хмельницького жодна сила не могла поєднати полковника з гетьманом, мусимо запам’ятати у зв’язку з подальшою розмовою.
Ще до Шевченка нещасний народ запитував самого себе:

Що діється тепер в світі
Да чиї ж ми діти?

На це питання для багатьох немає відповіді й сьогодні.
Уже М. Костомаров у статті «Дві руських народності» намагався розмежувати характери великороса і українця. Поділ цей вельми вразливий, легко надається до критики, а все ж не позбавлений слушних спостережень. Великорос схильний до практицизму, матеріальності, він матеріалізує навіть любов до жінки, досить байдужий до природи, не плекає квітів, «має якусь ненависть до рослин», його релігійність спрямована передусім на зовнішнє – форму, ритуал, у суспільному житті надає перевагу цілому над одиницею, дуже нетерпимий до чужого. Українець прагне одухотворити світ, любить природу, яка мислить і дихає разом з людиною, його любов до жінки духовна, йому властива внутрішня релігійність, обрядовість його бентежить менше і не може бути причиною розколу, він толерантний до чужих звичаїв і вірувань, людина для нього вища від загалу.
З усіх перелічених наших чеснот намотаємо на вус останню. Це той випадок, коли позитив (греки теж сповідували цей принцип) стає негативом, якщо йдеться про державотворчу практику. Цебто запеклим індивідуалізмом, який завдав нам такої шкоди і який простежується від антів до наших днів.
О. Кульчицький окреслив такі чинники формування національної душі: расовий, географічний, соціологічний, культуроморфічний, доглибно-психічний. Безмір степу, на його думку, сприяв споглядальності, а бурхлива історія (межові ситуації) виробила два роди реакції на неї: з одного боку – авантюрно-козацький життєвий стиль, з іншого – стиль «притаєного існування», «відступ в себе». За Б. Цимбалістим, те, що ми називаємо ментальністю, стародавні елліни, зокрема Гіппократ, обумовлювали кліматом. Розвиваючи цю думку, автор доходить висновку про нашу «жіночість»: Україна-мати, Україна-ненька тощо. До цього можна додати традиційну нашу схильність до безмірної поетизації образу матері, якої не знаходимо у поезії інших народів. Маланюк рішуче відкидав, нагадує той же Цимбалістий, образ України як «степової бранки», цебто України жіночої в ім’я України варязької, чоловічої. То справді так. Хоча слід зауважити, що ідеалом для Маланюка були не стільки варяги, як римляни.

Лежиш, розпусто, на розпутті
Не знати – мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п’яна і німа.
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п’яних кобзарів –
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
(Є. Маланюк)

Зауважено, що людина міняє свій характер, поведінку, свою ментальність, якщо вона виховується у чужій культурі. Це дуже точне спостереження, і його важливо запам’ятати з огляду на століття підневільного існування і прямого тиску на нас культур державних народів. Що й казати, шлях цей спричинився до значних і часто непоправних деформацій. Надто на «горішньому» поверсі суспільства.
Вітальна сила нації – це тема окремої статті. В. Липинський у «Листах до Братів-Хліборобів» твердив, що географічне положення і блага природи сприяли надмірній чутливості, розслабленості українців. Саме цими факторами він пояснював невміння відрізнити головне від другорядного, відсутність волі і державного розуму, коли увага розпорошується під впливом нових емоційних подразників, які нищаться наступними, і т. д. За такої мінливості настроїв ідеї та бажання, які вирішальні для долі нації, заступаються дрібними амбіціями, неясністю поривань та ідеалів. Для Липинського – це найтяжчі гріхи політичної думки. Люди, які легко «заводяться», здатні навіть поміняти політичну орієнтацію. І посилався при цьому на Винниченка.
Д. Чижевський навпаки: вважав кордоцентричність українця за позитивний фактор. І вслід за П. Юркевичем, за яким серце – основа душевного життя, намагався обгрунтувати українську емоційність на філософському рівні. Емоційними (культура серця) були Шевченко і Куліш, Гоголь і Сковорода. Важливо позбавитися емоцій руйнівних, повернути їм творче обличчя. У світі, де панує мертва логіка, без здорової емоційності неминуче настає виродження. Чижевський тільки констатує її елементи – волю й розум. Але рецептів збереження здорової емоційності не дає. Лишається поміркувати над його переконаністю в тому, що емоція – головна риса характеру українця, що вона не лише важливий елемент етики та релігії, а й шлях до пізнання. У цьому пункті до Чижевського приєднався Шлемкевич: зречення ліричності – це зречення самих себе. Але маємо урівноважити чуття й інтелект, «патосові степу протиставити співмірний патос інтелекту». І той же Шлемкевич засуджував наш «геніальний примітив» (пісенний епос) за настроєвість, який буцімто вбиває уяву і обертається, на відміну від епосу інших народів, тільки в реальному світі реальних подій.
Та чи не надто перебільшуємо нашу емоційність? Не раз ходила вона в парі з практицизмом найгіршого штибу. У думі «Втеча трьох братів з Азова» два брати, кинувши напризволяще третього, міркують так:

Старий отець-мати помруть,
Дак будем наполу грунти-худобу паювати,
Не буде третій між нами мішати...

Чим завершилася втеча, відомо: загинули усі троє. Історія України як дрібне і велике шкурництво – тема неторкана і страшна.
Цікава думка Шлемкевича про індивідуалізм без індивідуальностей, який породжує отаманщину. Тоді як справжній індивідуалізм – це своєрідність, віднайдення твердої форми. Шлемкевич типізує український характер у такий спосіб: тип старосвітського поміщика, який задоволений рослинним існуванням, гоголівська людина, про яку писав і Маланюк (зорієнтованість на чуже), сковородинський тип (ідея самовдосконалення), шевченківська людина (борітеся – поборете). Ідеал шевченківської людини – утвердити незалежне українське суспільство. Вільний дух, інтелігентський розум, вважає Шлемкевич, не можуть створити держави й утримати її. Це спроможна зробити тільки сильна людина. Людина ірраціональної волі. Сильна людина – це не декламація сили. Не поза сили. «Духовість тієї пози – це типова духовість розкладової софістики другого покоління, така відома з історії Атен. Повний релятивізм – умовність добра й правди, які стали залежні від потреби вигоди; не переконування, але голосне перекрикування других – це підсоння, яким впивається та ніби сильна людина, людина пози». (!)
Українство розколоте в глибинах духу – на цю архіважливу думку Шлемкевича нанизується, як на шампур, фактографія цієї статті. Хоч виникає спокуса зауваження, коли, справедливо відшмагавши нас за те, що живемо епігонами і маємо мислення епігонів, він і сам незрідка іде цим же шляхом і повторює думки Ніцше та інших. Але коли Шлемкевич міркує про «прокляття духової неплідності», про занепад моралі, про душевну руїну, про порожнечу духу й життя, тут йому щастить добути глибокі тони. «Серед безмежних просторів плаче загублена українська людина». «Десь глибоко, на дні всіх тих трагічних і трагікомічних криз, діяла як їх джерело одна справжня криза: криза людини і разом із тим криза людських взаємин». «Загублена українська людина живе в нас і плаче в нас. І здожене нас, як не втікали б ми від неї». І нарешті те, що суголосне автору цієї статті: «Але психологія знає також спосіб лікування. Не погрозами, не заклинаннями, не моралізуванням! Тільки спокійним виведенням тих комплексів на денне світло; просвітленням комор душі».
Що ж, зітхнувши разом з філософом з приводу того, що були в нас великі провісники духу, а не було «завершителів духа», скористаємось із мудрої зауваги й помандруємо знову Дантовими колами української історії. Просвітлимо комори душі.
Те, що потім дістало назву руїни,– це мовби якесь ірреальне дійство. Виплід диявольського наслання. В одночасся вся Україна стала ареною Колізею епохи Нерона. З поправкою на масштаб і з тією різницею, що свої вбивали і різали своїх, безперервно залучаючи до цього й чужих. Якийсь масовий психоз, епідемія ураженої вірусом безуму свідомості охопили козацький край, вичерпуючи і без того підірвані безрозумним і затятим гладіаторством народні сили. Ще змолоду я намагався збагнути логіку тих подій, навіть пробував зобразити їх графічно, але щоразу переконувався, що логіка тут безсила. А якщо це й логіка, то логіка абсурду. Кривавий спектакль, у якому, поперемінно поєднуючи у собі жертву й ката, виступали задіяні особи: Юрась Хмельниченко, Тетеря, Брюховецький, Самойлович, Многогрішний, Сомко, Ханенко та інші, дрібніші. Пам’ять рішуче відмовляється зберігати у своїх сховах усю цю безліч фактів ницості й кровопускань. І дяка їй за це. Носити це в собі і не звихнутися неможливо. Покличемо на поміч Шевченка:

Німії, подлії раби!
Підніжки царськії, лакеї
Капрала п’яного! Не вам,
Не вам, в мережаній лівреї,
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу! Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашінгтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись!..

Дай-то, Боже...
Дух руїни – це наслідок руїни духу. В жодній із буйних голів перелічених діячів тієї доби не зародилася ідея спротиву загальній анархії, думка про приналежність до одної спільноти як поштовх до самозбереження кревного. Бездум’ям, зухвальством, жагою самознищення віє від цих тіней минулого, які спричинилися до катастрофічного падіння українства. Бездарний і нещасний Юрась Хмельниченко, який уже в битві з Сомком поклав десять тисяч козацьких життів. Який водив поперемінно поляків, татар і турків на українську землю. Тетеря, що винахідливо й підло розправлявся зі своїми суперниками і, як траву, косив посполитих одного з ним роду-племені. Брюховецький, московський боярин, що продався за «горлатну» боярську шапку, запросив у міста московських воєвод, закликав царя збирати з населення податки, за що й був люто зненавиджений. Це він, як уже мовилося, знищив Сомка й Золотаренка. Перші українські засланці Сибіру – це його «заслуга». Самойлович, який віддав дочку за боярина Шереметьєва і випросив того на воєводу до Києва. За його гетьманування українська церква втратила автономію. Нарешті Многогрішний, «гетьман сіверський». Став ним, завдячуючи промахові П. Дорошенка, що підірвало його справу. Постать суперечлива і не до кінця зрозуміла. Думки істориків неодностайні, іноді полярні. Автор «Історії Русів» атестує його так: «Після Зиновія Хмельницького одному йому приписати можна найвищі прикмети». За М. Аркасом – людина обмеженого розуму, нервова, запальна, вельми необачна. Після Андрусівського миру обурювався в присутності бояр: «цар нас шаблею не брав». Із старшиною не панькався, за що й викликав загальну до себе ненависть з її боку. Половинчаста оцінка Многогрішного Грушевським: якийсь час захищав інтереси українства, але потім віддався Москві. Ясно одне: спершу Многогрішний був однодумцем і одним із найближчих сподвижників Дорошенка, але потім став його ворогом. Хоч схоже на те, що й до смерті не збувся свого мінливого настроєвого українства. Не маючи сантименту до Брюховецького, Самойловича й Многогрішного, зауважимо тільки, що всі три гетьмани стали жертвами свого оточення. Ось як «попався» Многогрішний: «...уночі проти 13 березоля (марта) 1672 року Генеральний обозний Петро Забіла, Генеральний писар Карпо Мокрієвич, Генеральні судді Іван Самойлович і Домонтович, скинуті Многогрішним полковники: з Переяславського полковництва – Думитрашко-Райч і з Стародубського – Рославець, змовившись із стрільцями московськими, котрі були при Гетьманові у Батурині, напали на його тоді, як він спав, схопили, закували у кайдани і зараз виправили у Москву. Туди ж виправили усіх його родичів і приятеля його Матвія Гвинтовку» (М. Аркас).
А тепер спробуймо замислитися над тим, про що ми чуттєво здогадуємося, але за інерцією нашого недержавного думання не наважуємося, не сміємо та й не вміємо говорити. Зрештою, тому є й вагоме виправдання: тільки зараз стає приступним для освоєння наше минуле. Ніч бездержавності – це й трагедія кастрованої пам’яті. Ми не здатні побачити свою історію не в уривчастій і вибірковій строкатості подій і фактів, а в їх сукупності. З одного боку, цьому заважає наше невігластво і пов’язане з ним запізніле школярство, з іншого – хибно засвоєне розуміння патріотизму як заборони виносити сміття з хати. Мов кепська домогосподарка, заганяємо його в закути, під ліжка й дивани, сяк-так намагаємося створити видимість ладу, а то й глянцюємо те, що передусім впадає у вічі. Звичайно ж, у вічі чужим, а потім і самі поступово звикаємо до солоду самоомани. Солод цей діє, як наркотик, і задурманені голови наші почуваються затишнорозслаблено в полоні міражів. Коли зрідка тверезий голос нагадував про реальність, що завершувалося зливою патріотичної лайки на голову нечестивця, який насмілився порушити неписані правила гри. Як мали це у випадку з П. Кулішем. Не всі з оточення Маланюка витримували цей голос – голос на грані зриву:

Чому зоставсь з тобою, хохле,
Безславно тліти на межі
Та чути тільки сморід здохлий
Твоєї мертвої душі?
Та тільки проклинать, та плакать,
Та пружить зламане крило...

Це зрозуміло. Психіка націонала, на долю якого випали піски й солончаки недержавності, дуже болісно реагує на найменші критичні подразники. Це реакція самооборони, небажання знати правду саме тому, що вона правда. Бо чужу кривду і свою страшнувату правду підважити ослабленому духові нелегко. Тому, власне, й не маємо своєї філософії історії, над чим упродовж тривалого часу билася російська думка. Страшнувата правда, про яку написав у своєму щоденникові О. Довженко, стала приступною уже за іншого політичного клімату.
«В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об’єктивно абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, боягузництво наше, зрадництво, і пілацтво, і грубість, і дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас.
У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії.
У нас не державна, не національна і не народна психіка.
У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас як щось індивідуалістичне, анархічне, як поняття волі (звідси індивідуалізм і отаманство), а не як народно-державне розуміння (марксівське) свободи як усвідомлення необхідності. Ми вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти».
Що дозволено Юпітерові, не дозволено бикові. Тому смиренно й проковтуємо оцю гіркущу таблетку. Але самої страшної правди до кінця ще не усвідомлюємо. Надто коли йдеться про козацьку добу, де український характер виявив як свої сильні, так і слабкі сторони. Намагання міфологізувати факти й події як підсвідоме прагнення порятунку від остаточного розчинення в чужому тут виявило себе чи не найбільше, а здатність відрізнити біле від чорного в сенсі історіософічному практично звелася до нульової відмітки. Спростовувати міфи, відмовлятися від них – все одно що різати по живому. Заміфологізована свідомість упирається з відчайдушністю потопельника, хапається за фантом, як за соломинку. І тут нічого не вдієш – ноша минулого занадто тяжка. Але якщо ми віднині народ державний, то мусимо відідрати, навіть попри кровотечу, істину від фальші і просвітленими очима поглянути на себе і довкола. Тільки звільнившись від кайдання облуди сьогодні, можемо розраховувати на впевнений крок завтра. Тільки у такий спосіб зможемо правильно спроектувати себе «в оточенні дійсності і історії».
Козаччину, зважаючи на її виняткову роль, ще належить прочитати і осмислити заново. При цьому маємо зауважити для себе один дуже суттєвий момент: там, де її буйна енергія спрямовувалась розумом не вузько клановим, як це бачимо у випадку з Сагайдачним, і особливо з Хмельницьким,– там це давало позитивні, інколи – вражаючі результати. І навпаки – коли ця енергія вибивалася з-під контролю, породжувала халіфів на годину, то неодмінно несла в собі потужний заряд самознищення. Це стосується і нашого лицарського ордену – запорозької вольниці, без якої практично не відбувалася жодна значна подія. Здається, не було гетьмана, який не намагався б прихилити запорожців на свій бік. Але, Боже мій! – як же часто цей лицарський орден переслідував тільки свої кастові інтереси, який нерозбірливий бував у виборі спільників, скільки пролив своєї ж крові.

Ой негаразд запорожці,
Негаразд вчинили,
Степ широкий, край веселий
Та й занапастили...

Це не Шевченко. Це – з народної пісні. Немислимий для Європи тієї пори демократизм Запорозької Січі, широчінь душі, сполука дитячого безтурбоття і безоглядної сміливості запорожця дивним чином поєднувалися в ньому з байдужістю і часто вибуховою жорстокістю до свого ж брата-посполитого. Лицарські правила діяли тільки в рамках касти, торкалися тільки членів ордену. За всієї звитяжної і затятої боротьби за православну віру відчуття себе як частки, приналежної до національного космосу, у запорожця було відсутнє. Свідомість його не була готова до сприйняття того, що умовно можна назвати ознакою творящого розуму. Тому правильно спроектувати себе в оточенні він не міг. Тому така й характерна для його психіки жага руїнництва. Потреба стихії, що живилася джерелами його специфічного існування. Можливо, українська ментальність якнайповніше виявила себе саме в цьому, по-своєму елітарному, типові. Можливо, що це саме і є одна з половин української душі. Автор «Історії Русів» пише про Самойловича: «А проте був він і Запорожець, себто рід блазня або навіженого». І там же: «...запорожці, особливо ж ті, що були з них урядниками, наробили багато шкоди по Малоросії, мало чим меншої від руйнації Татарської, і, не кажучи про всілякі їхні безчинства, вся власність жителів привласнена ними була яко спільна».
Д. Донцов у шуканнях «цілковито іншої ментальності» украй спрощував проблему і підганяв історію під себе. Об’єкт його пристрасної критики – сплебеїзована інтелігенція, «згангренована епоха демократизму і космополітизму», «утопісти гуманности і суспільної гармонії», «скалічені душі діячів XIX віку». Це вони буцімто винні в тому, що українці «стали посміхом народів». Для Донцова минуле століття – вік виродження. Він шпетив Драгоманова і драгоманівщину, картав Винниченка і Грушевського, але при тому сам виявляв банальну короткозорість. Про нього можна сказати його ж словами: «Яка епоха, такі й люди, такі й її діячі». Звичайно, в апології Донцовим сили, порядку і дисципліни, як і у .варіаціях на тему «свій – чужий», багато слушного. Але, безоглядно возвеличуючи «велику епоху нашої старовини», він явив взірець засліпленої свідомості. Як і несамостійність думки у своїх міркуваннях про народи-пани і народи-плебеї. Про козаків і гречкосіїв. «В початках XIX віку запанувала в нас «мудрість» смерда, «мудрість» скіфа-орача. Три віки перед тим панувала мудрість не плуга, а заліза, мудрість, так дуже забута соціялістичними смердами нових часів». У цій хвацькій фразі більше публіцистичного запалу, ніж історіософської прозірливості. В «мудрості» заліза стосовно української історії ми вже мали змогу переконатися, переконаємося і в подальшій розмові. Загалом чуття історизму підводило Донцова, як підводило воно й Маланюка, на якого він мав безперечний вплив. У своєму палкому прагненні відродженого українства вони з пієтетом реагували на перші кроки Гітлера і Муссоліні. Цікаво, що по цей бік барикад до того ж схилявся Хвильовий: «Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки», «темперамент фашизму не може не викликати симпатію».
У що вилився темперамент фашизму згодом, ми знаємо. Історичний дальтонізм Донцова, Маланюка, Хвильового очевидний. І полягав він у нездатності передбачити явище у його загрозливій перспективі. Донцов шукав і знаходив лицарський ідеал у княжій, а надто у козацькій добі, «коли ми ще були не демократією, а нацією». В тім-то й жах, що не були! «Коли неприятель взяв у полон славного ватажка козацького Нужного – за часів Руїни – і військовий суд засудив його на шибеницю, то він випрохав собі, щоб його посадили на палю: «такою смертю – казав – помер і мій батько». Де стрінемо тепер подібний шибеничний гумор? Подібну вірність батьківським традиціям?» – запитує Донцов. Трагікомізм цієї риторики очевидний. Виходить, що вірність батьківським традиціям полягала в тому, щоб сісти на палю. Чого-чого, а цього у нас було предостатньо. Як і шибеничного гумору. Не було тільки усвідомлення жертовності як поступу і наближення до вищого ідеалу, що з населення, власне, і витворює націю. Можуть заперечити – суб’єктивна неправда Донцова об’єктивно грала на пробудження мілітарного духу, отже, працювала на ідею державності. Це, так би мовити, свята неправда. На це заперечимо: шляхетна мета може бути досягнута тільки шляхетними засобами.
Попередник Донцова П. Куліш був ближчий до істини, але й він втрачав міру. Наведемо цю цитату, аби урівноважити апологетизацію із самокритикою і зробити самостійні висновки: «Наші малоросійські повісті, драми, поеми, ліричні поезії, що відносяться до минулого, є повні щебетання про козацьку славу – тих козаків,– бездумних і жорстоких нищівників не тільки сусідніх країв, не тільки чужих народів, але кровно їм близьких. Розп’янілим грабіжникам з обох сторін Дніпра ми давали ім’я патріотів і оборонців переслідуваної релігії, а переховуючи у собі дикі інстинкти рідного краю, покривали ми славою вчинки, позбавлені будь-якої гуманности. В запалі козацького ентузіазму перекинули ми догори ногами цілу історію Польщі, зробивши з неї щось неможливе і неправдоподібне. Під впливом дитячого гуманізму, проти історичної реальності, поставили ми свій нарід як мученика серед двох ворожих йому народів, як героя між потворами».
Два погляди – з полярності яких маємо видобути для себе з «горіха зерня». Тут можуть прислужитися слова того ж Донцова про те, що той, хто ремствує на обставини, чекає порятунку від чуда. І тільки той, хто усвідомлює свою вину, шукатиме порятунку «у власній душевній регенерації, у власній психічній відміні».
Наша свідомість налаштована так, що плюси й мінуси тієї чи тієї доби ми з’ясовуємо для себе через визначні постаті. В цьому сила і безсилля нашої пам’яті. Хапання за відомі імена – то одна з можливостей зорієнтуватися в часі, якого не існує, але який є, завдячуючи їхній гіпнотичній присутності. Бо вони, сказати б, його матеріалізований вияв, його межові стовпи. Вони і наш ілюзіон приналежності до безперервного часоплину, а отже, позірно, невипадковості і значущості нас самих. І якщо ми не відчуваємо, що позаду тільки огром безмежної ночі, якщо не загубилися в ній, то саме завдяки їм – людям «на гребені хвилі», надто в епохи катаклізмів і масових зрушень.
Безперечно, одна з найколоритніших постатей пори «великої руїни» – Петро Дорошенко.

Найшовсь-таки один козак
Із міліона свинопасів.
(Т. Шевченко)

За Виговського він був його прибічником. Але якщо Виговський за всієї своєї освіченості (а можливо, саме тому) не вельми охоче з’ясовував стосунки оружно, і тільки необхідність змушувала його хапатися за шаблю, то Дорошенко – це характер, постійно заряджений на дію, що не виняток за тієї доби. Незвичність полягає в тому, що в його діях і вчинках (хоч і не всіх) прочитуються ознаки державного думання. Гадаю, якщо вже й проводити якісь паралелі, то таким чином: Виговський – Мазепа, Дорошенко – Хмельницький. За Хмельницького він, власне, й розпочав свою бурхливу діяльність. Бачимо його спершу 22-річним козаком гетьманської сотні, а вже через чотири роки – полковником. Вельми здібним був цей нащадок старовинного і заслуженого козацького роду, «з прадіда козак», як казав він сам про себе. Останнім козаком назвав його Грушевський. Шевченко величав «славним Дорошенком», «славним гетьманом». На його долю випав Андрусів, який роздер Україну на Правобережжя і Лівобережжя, що в подальшому у безперервних війнах нещадно знекровлювали самі себе.
Коли пишуть про Дорошенка, то мають передовсім на увазі його ідею прихилитися до Туреччини як єдиного виходу здобуття для України автономії. (Ідея ця маячила і перед туманіючим зором умираючого Хмельницького). Але забувають при цьому, що, отримавши булаву з рук хана, Дорошенко не раз шукав можливостей порозумітися з Москвою і, тільки впевнившись у марності своїх сподівань і не приймаючи пропольської орієнтації, зробив ставку на турків. Він усвідомлював спротив низів на його зближення з давніми недругами, з якими вони зводили порахунки уже двісті років. Але в Дорошенка, власне, й не лишалося іншого виходу. І він зробив свій вибір, поклавшись на силу шаблі і переоцінивши її можливості. Об’єктивно, у разі успіху залежність від Туреччини порівняно із залежністю від Польщі чи Росії була незмірно легшою і в перспективі відкривала значні можливості для політичних маневрів. Султан не зазіхав, принаймні у ту пору, на українські території, і єдине, що вимагалося б від Дорошенка за умови здійснення задуму,– це підтримувати при потребі турків у їх конфліктах з сусідами. Але, щоб реалізувати задумане, мусив цей «чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України» (Грушевський) покласти життя не стільки на боротьбу з Варшавою та Москвою, як на постійні битви зі своїми: запорозькими гетьманами Суховієм та Ханенком, з Брюховецьким, Многогрішним і Самойловичем. Всі його зусилля вичерпувалися цією безплідною боротьбою, де переможець водночас був і переможеним. Дорошенко приборкував своїх з такою ж жорстокістю, як і інші. А то й перевершував їх. Його каральні експедиції із залученням турків і татар завершувалися цілковитим спустошенням краю. Про битву між Дорошенком і Самойловичем біля Лисянки історик пише: «Степ укрився мерцями та конаючими на 40 верст довкола». Маємо свідчення про взяття Умані: «Народ і війська обеззброєні побивали турки на очах Дорошенка; не помилувано при тому ні статі, ні віку, і все віддано мечеві та вигублено. Кров по місту текла потоками, а трупи мерців валялися купами. В урядників міських та військових, з наказу Дорошенкового, зідрано живцем шкури і, набиті соломою, відіслано до Султана в Чигирин, де розставлено їх біля квартири Султанської; і були вони йому тріумфом та потіхою. З Умані вирушив Дорошенко зразу до всіх інших задніпровських міст, що піддавалися йому без ніякого спротиву, і він спокійно пограбував їх без милосердя і, між іншим, забрав у них декілька тисяч хлопчиків і передав їх у дарунок Султанові з силою награбованих пожитків та великими грошовими сумами. Султан, звелівши зараз обрізати хлопчиків по-турецьки і зробити їх Мусульманами, вдовольнився тим од Дорошенка за його підмогу» («Історія Русів»).
Братовбивство не наблизило Дорошенка до мети. Хоч треба сказати, що після загибелі Брюховецького була в нього можливість переламати події. Та з московського кордону «славний Дорошенко», кинувши військо на наказного гетьмана Многогрішного, що потім зіграло фатальну роль, мов шалений мчить у Чигирин, аби приборкати зрадливу дружину. Факт сам по собі гротесковий, але обернувся він тяжкими наслідками. Маланюк як істинний поет намагався виправдати цей вчинок «палкою українською вдачею» гетьмана.
Це не якийсь там виняток. Механіка втрачених шансів діяла і до, і після цього з якоюсь несповідимою послідовністю. Нагадаємо деякі. Розгром Хмельницьким поляків під Пилявкою. Облога Львова. Галичина повстала, шлях на Варшаву вільний. Але Хмельницький бере викуп і йде геть. За Грушевським, «упущено найкращий час для визволення українського народу». Рік 1650-й. Перемога над Калиновським під Вінницею. Зручна нагода знову поставити Польщу на коліна. І знову Хмельницький втрачає час. Блискуча вікторія Виговського на ріці Соснівці. У Москві переполох. Але Виговський не розвинув, не зумів розвинути свій успіх. Промахи ватажків козаччини повторилися потім у практиці діячів Центральної Ради і Директорії. Повторюються й зараз. Маємо це знати.
Грушевський, який іноді схилявся до втішання поезією, завершує свою розповідь про Дорошенка такою фразою: «Дивно і трагічно виглядав сей «останній козак» на своїй Чигиринській горі, всіма покинений, серед спустілого краю».

* * *
МІФОЛОГІЗАЦІЯ історії – це спроба видати попелюшку за принцесу. Прикрашання фактів, довільне поводження з ними заслуговують на осуд. Але є міф, за Бердяєвим, як друга реальність. Без нього неможливо з’ясувати історичні долі народів. Міф – не вигадка, а дійсність, але дійсність зовсім інша, ніж дійсність емпіричної даності. Міф – це розповідь, яка збереглася у народній пам’яті про подію минулого. Він виходить за межі зовнішньої об’єктивної фактичності і розкриває фактичність ідеальну, суб’єктивно-об’єктивну. Бердяєв ввів поняття історичного, відмежувавши його від історизму. Таємниця долі народу, його загадковість – у таємниці і загадковості історичного. Історичне слід шукати в міфі. У переказах і легендах. В історичному відкривається духовна сутність усього сущого. Це одкровення про дійсність. Історія і людина взаємопов’язані. Історія – це доля людини. Людина істота історична. Вона перебуває в історичному, й історичне перебуває в ній. Між тим і тим існує якесь таємниче зрощення, розірвати яке неможливо. Взяти абстрактно людину не можна. Не можна виділити її з історії, як не можна виділити історію з людини. Поза духовною реальністю історії збагнути людину неможливо. Щоб осягнути історичне, треба осягнути історію як свою доглибну долю. В долі народу пізнати конкретну людську долю. Історія як духовна реальність – це не нанизування фактів, не голий фактаж. Пізнати її у такий спосіб нереально. Історія пізнається через історичну пам’ять як духовну активність. Тільки в процесі Преображення прояснюється душа історії. Але історична пам’ять як спосіб упізнавання історичного тісно пов’язана з переказом і легендою. Без них немає і самої пам’яті. Історичний міф і є внутрішня історична пам’ять, яка перенесена в історичну долю. Історичний міф – це можливість пригадування свого доглибинного існування. Відривання від міфа – відривання від історії.
З цих міркувань випливає, що в міфові мовби закодована доля народу, символіка його подальшого існування, натяк на те, що буде. То, може, щоб пізнати себе, а отже, свій народ як народ-пасинок історії, нам належить заглибитися в найстародавню міфологію? Тим більше що саме переломні епохи сприятливі для філософії історії. Може, пояснення того, що Грушевський називав самозреченням малоросіян, знайдемо саме там? І народ-козак, і народ-гречкосій – це тільки два лики цілого? Може, якраз народи з неущербною генетикою історичного, употужненого усвідомленням голої емпірики, і стали тим, чим вони є?
Авжеж, зіставлення настільки не на нашу користь, що й запобіжні заспокійливі заходи тут не підпомічники. Особливо якщо пригадаємо, що ми заблукали в хащах другої половини XVII століття і там же в безпорадності зупинилися. Отож облишмо на якийсь час метафізику історії і звернімося до її фактографії. Що ж раніше і під цю пору відбувалося з іншими?
Щодо Росії, то рівень її освіти й культури був значно нижчий, ніж на Україні. Ще попереду час, який євроазієць М. Трубецькой назве періодом українізації російської культури. Коли з Києва й інших міст послідовно і цілеспрямовано викачуватимуться в Москву кращі інтелектуальні сили. Коли носіями духовності в Москві стануть українці, а в московських школах на якийсь час запанує українська вимова – слабенька утіха для нашого поневажуваного національного самолюбства. І все ж це було. Хоч наш сусід не схильний розводитися з цього приводу: звичний маневр метрополії щодо колонії.
Але яка ж відстань пролягла тоді між нами і першою-ліпшою країною Європи! Вражаючий уяву тріумфальний злет культури Італії, що пройшла шлях від Раннього до Високого Відродження. Уже на межі XIII і XIV століть латину там поступово витісняє народна мова. Боротьба проти її хулителів набирає принципового характеру. З’являються Данте і художники, що звертаються до натури. Боккаччо і перша проза італійською мовою, Макіавеллі і Кампанелла. Нарешті плеяда геніїв Високого Відродження: Леонардо, Рафаель, Мікеланджело, Аріосто, Челліні.
Щось схоже переживає Франція, хоч і не в таких приголомшливо пишних формах. Утверджується загальнофранцузька мова. Спрацьовує ланцюгова реакція італійського Ренесансу, чому сприяли походи в Італію французьких королів. Маро і Рабле, знаменита Плеяда – все це Франція того часу. Твориться національна поезія. Принципова робота Дю Белле «Захист і звеличення французької мови» – логічне продовження того, що відбулося на іншому грунті. Незрівнянний Монтень, Декарт і Корнель.
Боротьбу за мову як за важливий чинник утворення нації зауважуємо в Англії. Уже на початку XV століття складається там єдина розмовна і літературна мова, основою якої став лондонський діалект. Без цього чинника не з’явився б Шекспір. Але до Шекспіра уже був Чосер з його «Кентерберійськими оповіданнями». Були університети – Оксфордський і Кембриджський, блискуча готика.
Перемогою німецької мови завершується змагання з латиною в Німеччині. Як наслідок – Гутенберг і мистецтво книгодрукування. Еразм Роттердамський і Ульріх фон Гуттен. Принципове явище нової епохи – Ганс Сакс. Дюрер. Лютер і Реформація.
XVI – XVII століття – це золота пора культури Іспанії. Народної творчості, поезії і роману. Які імена – Сервантес, Луїс де Гонгора, Франсіско де Кеведо, Кальдерон, Лопе де Вега. Живописці Веласкес та Ель Греко...
А Рубенс і Рембрандт у Нідерландах. А досягнення народів, що нас із ними пов’язала історична доля,– турків і поляків?
Феномен Османської імперії: державна могуть, повнокров’я класичної поезії, проза й архітектура. З примхи історії Настя Лісовська, донька священика з Рогатина на Прикарпатті, вона ж Роксолана, вона ж Хуррем, дружина одного з наймогутніших султанів Сулеймана Пишного, опікується розвитком турецької культури. І так добре, що по смерті удостоїться усипальні-гробниці роботи блискучого зодчого Синана...
Нарешті найболючіше, чого ми рішуче не бажаємо знати і про що не раз нагадував неделікатний П. Куліш. А знати необхідно: Польща XV століття – одна з найсильніших країн Європи. Наступний час – час розвитку національної літератури, ідей гуманізму і реформації. Польща ішла тим же шляхом, що й інші європейські держави. Пишаючись, і пишаючись справедливо, нашою Києво-Могилянською академією, зауважмо: Краківський університет був заснований ще в 1364 році. Це необхідно пам’ятати бодай для того, щоб навчитися спокійно реагувати на нищівну критику П. Куліша. Чи й глибше з’ясувати для себе синдром Яреми Вишневецького, цебто синдром малоросизму.
Холодний душ історії має остудити наші нерозважні голови. Щоб збутися догм і стереотипів, розуму належить зіпертися на тверде знання фактів і явищ. Шлях до істини – зіставлення різних поглядів і точок зору. Ця лінія орієнтації в часі аксіоматична, але про неї часто забувають. Набагато легше – віддатися заколисуючому плинові інерції сприйняття, нав’язаного попередниками чи сучасниками. І віддаються. Так продовжуються старі міфи. Так народжуються нові. Один із найпоширеніших – міф про Мазепу як про великомученика, що поклав життя на олтар державності України.
Є потреба зупинитися на цьому грунтовніше. Почнемо з того, що жоден з українських гетьманів не мав щасливішої долі. Син білоцерківського городового отамана, він після навчання у Києво-Могилянській колегії та єзуїтській Колегії у Варшаві завершує освіту за кордоном. По тому стає покоєвим дворянином при дворі Яна Казимира. Зальотник, серцеїд, дамський догідник – замолоду він часто потрапляє в пікантні, іноді вельми ризиковані ситуації, що могли б стати вдячним матеріалом для куртуазного роману. За його галантною стриманістю, світським вишколом вгадується бурхливий темперамент. За мимохідь зроненими фразами – велика ученість, яка так прислужиться йому потім. Він вільно володів латиною, німецькою, італійською, а, за твердженням французького дипломата Балюза, ще й французькою, хоч сам Мазепа це заперечував. Знав, певна річ, східнослов’янські мови. У сполуці з тонким розумом, хистом дипломатичним, безпосередністю, особливо тоді, коли йому дуже хотілося сподобатися, умінням вести світські розмови (відвідав кілька європейських країн, побував навіть на прийомі у свого улюбленого Луї, Людовіка XIV) – все мало справляти неабияке враження. Безперечно, це був один із найосвіченіших мужів тогочасної Східної Європи. А для України – постать із перших. Ні до, ні після нього такого культурного рівня державця вона, здається, не мала. Як не має й зараз. Той, хто заглиблювався у факти біографії Мазепи, не може не подивуватися легкості, з якою він прив’язував до своєї особи можновладців. Його гіпнотичний дар діяв безвідмовно і на Яна Казимира, і на Карла XII, і на Петра І. Ця його незбагненна здатність подобатися не раз підтримувала його у найкритичніших ситуаціях. І ось така людина ще в ролі відповідального посланця польського короля запізнається з козацькими провідниками – І. Виговським, Ю. Хмельницьким, П. Тетерею. Згодом він один із найближчих людей П. Дорошенка, начальник його гетьманської гвардії. Служба у гетьмана Правобережжя ледь не закінчилася для Мазепи трагічною розв’язкою. Як посланець Дорошенка, він віз у дарунок султанові кілька десятків полонених козаків Лівобережжя, але був по дорозі перехоплений запорозьким кошовим отаманом Сірком. За цей гріх Мазепа мав поплатитися життям, смерть, здавалося, неминуча, але непередбачуваний у своїх діях Сірко не тільки не карає посланця Дорошенка (у ту пору свого ворога), а й віддає йому шану: цей чоловік, мовляв, ще знадобиться для нашої вітчизни. Швидше всього, що це останнє – легенда, але факт лишається фактом: тільки особисті якості Мазепи могли вплинути на волевияв славетного кошового. І це при тому, що неписьменний Сірко аж ніяк не був спроможний поцінувати освіченість свого бранця. Згодом бачимо Мазепу уже в гетьмана Самойловича. Спершу у ролі вихователя його дітей, пізніше – генеральним осавулом, цебто найвпливовішою після гетьмана людиною. Ще як представник Дорошенка Мазепа бував у Москві. За Самойловича наїзди туди стають регулярними. Мазепа подовгу живе в Москві, зав’язує нові знайомства і зміцнює старі. Зокрема з фактичним правителем Росії князем Голіциним. Високоосвічена людина, західник за своїми переконаннями, як і той, хто пізніше позбавив його влади, цебто Петро І, князь відразу ж віддав належне Мазепі і заопікувався його долею. Європейським лоском, медоточивими речами, а де треба, й підкупами прихиляє Мазепа до себе московських бояр. І тільки-но Голіцин повалив – не без його допомоги – Самойловича, як гетьманська булава потрапляє до рук, що, побивши всі рекорди, зуміли утримувати її 21 рік. Хоч на початку випало Мазепі випробування з найтяжчих. У Москві стався переворот. До влади прийшов Петро, і Голіцин загримів у Сибір. Це ж саме загрожувало й гетьманові, всім була відома прихильність до нього ясновельможного князя. Але Мазепа вчасно зрікається свого благодійника, першим із чужих вітає нового царя і, звісно ж, використовує свій козир – уміння прихилити до себе. 17-літній імператор піддається Мазепиним чарам. І такими сильними виявляться ті чари, що безвідмовно діятимуть протягом двох десятиліть. Аж до фатальних подій 1709 року. Купатиметься Іван Степанович Мазепа у царських милостях, як вареник у маслі. Тут годиться обмовитися, що спадкові білоцерківські маєтки його згоріли під час Руїни. І коли він потрапив до Самойловича, той з огляду на його бідність дав йому клаптик землі коло хутора, яку колишній камер-юнкер Яна Казимира змушений був обробляти разом із сусідом-козаком. І ось по всьому, з ласки Петра І, Мазепа стає власником понад 20000 маєтків в Україні! Не дивно, що він уперто намагається привчити підданих до кріпацтва, якого наддніпрянська Україна не знала: збільшує податки, упроваджує два обов’язкових дні, які мав селянин відробити на власника тощо. Булава дісталася Мазепі у літах поважних, і він хоч і діє на боярський кшталт, але тонко й обережно маневрує: «матеріал» не московський, не піддатливий, горючий, розбещений козацькою вольницею. Все ж у міру збільшення повинностей збільшувалася й тріщина розколу між Мазепою й низами, які вперто називали його поляком і шляхтичем. І не так уже й погрішив проти істини лорд Байрон, коли услід за Вольтером твердив те ж саме. Передусім з огляду на його внутрішню політику, яку, до слова сказати, засуджував Грушевський. Ця внутрішня політика призвела до повстання Петрика, де все зав’язалося в одночассі – і невдоволення черні, і сплески дорошенківщини, і неприйняття запорожцями проросійської орієнтації гетьмана. Між іншим, сам Петрик попри свою скромну посаду військового канцеляриста був людиною освіченою і користувався прихильністю Мазепи, доки, звичайно, не став супроти нього. Це, можливо, одна із найзагадковіших постатей тієї пори, яка, як це часто трапляється, опинилася поза увагою істориків. Принаймні немає підстав відмовляти йому у відданості українству, що й довів, спираючись на документи, О. Оглоблін. До речі, він же, за всієї апологетики Мазепи, не відмовляє в українському патріотизмові... Кочубею, як би це не подивувало нас, грішних, для яких це ім’я – символ зради, а кочубеївщина – синонім зрадництва. Коли б то справді усе було так просто. Кочубей у гетьманській ієрархії був другою особою після Мазепи. У відсутність останнього вся влада належала йому. Окрім того, він був ще й найближчим Мазепиним другом. І то тривалий час. Цей факт певною мірою засвічує і самого Мазепу. Хоч за спиною Кочубея і стоїть владна і честолюбна Любов Федорівна Кочубей, його дружина, любовна історія Мазепи з Мотрею Кочубеївною – не головний, за Оглобліним, мотив розриву між давніми друзями. Йшлося про боротьбу за владу і про різні орієнтири у цій боротьбі. Напевно, Кочубей знав про польські симпатії Мазепи, що, як і латинство, сиділи в ньому міцно. Донос Кочубея – не є щось виняткове. Інша річ, що він припав на пік життєдіяльності Мазепи. «Доносительство», яке всіляко заохочувалося російським урядом, набрало в ту пору такого масового поширення, що стало мовби нормою існування. Сам Мазепа відповідав такою ж монетою. Цікаво, що, уже знаючи від Петра про донос, він намагався порятувати давнього друга, наполягав, аби той тікав у Крим, отже, мовби пробачав йому. Втім, тут можлива й інша, і дуже переконлива, версія, яку Оглоблін випустив із поля зору: Кочубей занадто багато знав. Яким тортурам піддавалися в’язні в Москві, Мазепі було відомо. Рятуючи Кочубея, він рятував себе. Про страх його тієї пори повідав Орлик. Не довіряти йому немає підстав.
Отже, найбільші прикрощі завдали Мазепі найближчі йому люди – Петрик і Василь Кочубей. Але й сам він повівся з Палієм не краще. Славословлячи сьогодні Мазепу, ми воліли б про це забути. Не забувається. Про це нагадують тексти пісень. На підступ Мазепи щодо свого улюбленця відреагували маси. І то в такій кількості фольклорних джерел і в такий спосіб, що це змушує знову і знову повертатися до фактів його життєдіяльності. Жодного прихильного слова! Відчуження і жовч. Навіть там, де йдеться про інші події:

Ой в Києві на Подолі порубані груші,–
Погубив же пес Мазепа невиннії душі.
Ой вигорів весь Батурин, зосталася хата,–
Та вже ж твоя, псе Мазепо, і душа проклята...

Про силу загальної ненависті промовляє одне тільки слово – «мазепище». Такого не маємо ні про кого. На догоду тенденції не списуймо все це тільки на дурість гречкосіїв, не здатних збагнути далекосяжних замірів мудрого вождя. Мазепа-пан, Мазепа-землевласник, яких на Україні ще не було. Мазепа – улюбленець Петра І – починався з будування фортець на Самарі й Орелі. Ті фортеці мали заступити українському людові шлях на Запорожжя. Мазепа послідовно і слухняно виконував усі забаганки метрополії. «Ще такого небажаного гетьмана у нас і не було»,– писав про нього славний кошовий отаман Гордієнко, непримиренний ворог Москви. «Цар скоріше не повірить янголові, ніж Мазепі»,–ремствували козацькі полковники. Зате втішалися російські урядовці: «Ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа». І цар платив за послух новими маєтками, орденом Андрія Первозванного, яким Мазепа був нагороджений другим після управляючого Посольським приказом Головіна, клопотанням для гетьмана звання світлійшого князя священної Римської імперії. Вірою і правдою служив Мазепа Москві протягом майже всього свого гетьманування і так збільшив прірву між собою й підданими, що перестрибнути її у вирішальний момент виявилося не під силу. Мав рацію професор Андрусяк, якого цитує Оглоблін: «Мазепа до 1705 р. щиро вірив у кращу долю України в єдності в Московщиною. Слушно закидали йому запорожці, що його душа В Москві, а на Україні тільки його тіло».
Сантимент до Мазепи завадив Маланюкові розгледіти в його особі видатного малоросиста і поставити його поруч із Пушкарем. А то й вище з огляду на його безперечні таланти. Кочубей доносив на Мазепу, Мазепа клепав цареві на весь народ: «Но не так страшны запорожцы и татары – страшнее нам малороссийский посполитый народ: весь он своевольным духом дышит». І далі: «Наш народ глуп и непостоянен... Пусть великий государь не слишком дает веру малороссийскому народу» (Костомаров).

* * *
У МАЗЕПИ були всі підстави боятися цього народу. Феномен його довголітнього перебування при владі – це не тільки наслідок, як нас намагаються переконати, політичної прозірливості і спритності маневрування. Булаву гетьмана підтримували московські ратники і зненавиджені тим же народом найманці – компанійці, сердюки і жолдаки. Прихильність московських урядовців до Мазепи і в пору його найбільшої могутності ніскільки не заважала їм повсякчас глумитися над українством. Той глум і утиски такі численні, що обмежуся тільки констатацією цього факту. А що ж Мазепа? Жодного дієвого спротиву. Хіба що обережні нарікання. Ні, не був Мазепа лідером у тому сенсі, як ті, із ким звела його доля,– Карл XII і цар Петро. Там – цілеспрямованість і воля, одержимість, енергія, буря і натиск. Тут – очевидна відсутність цих чеснот. Йдеться про особисті якості, а не про те, що Мазепі було незмірно важче. В його діях, в сумі його вчинків не проглядається й натяк на поставлену далекосяжну мету. Навпаки – логіка фактів свідчить про супротивне. Тому й не повірив Петро звістці про зраду Мазепи навіть тоді, коли та зрада сталася. Скажуть – а як же безпрецедентне культурництво Мазепи? Будування церков, підтримування Академії, заснування друкарень, шкіл, створення ліцею в Чернігові? В цьому виправдання Мазепи. Дивує інше: ця справді важлива частина його життєдіяльності не зачепила народної свідомості. І тут є всі підстави виставити рахунок його оточенню, що ми згодом і зробимо. Хоча й неможливо погодитися, що за культурним будівництвом гетьмана криється усвідомлена політична ідея, як це вважав Маланюк. Не узгоджується вона з логікою діяльності Мазепи. Обмовимося: це ж намагалися робити майже всі гетьмани, починаючи з Сагайдачного. Навіть неписьменний Демко Многогрішний. Різниця тут тільки в масштабах і можливостях. Таких можливостей, як Мазепа, не мав із них ніхто. До того ж кому-кому, а йому було добре відомо, що й мусульманські володарі намагалися лишити по собі мечеть чи іншу споруду. Не кажучи вже про монархів Європи. Існувала безперервна в часі традиція, і Мазепа, який мав усі підстави приміряти себе до чужоземних державців і не міг не мріяти про таке ж становище бодай у найпотаємніших снах, віддав данину отій традиції.
Донцов розчулювався з приводу того, що про Мазепу писали німці, шведи, англійці, французи й поляки. Писали. Але більшість із тих писань до реального Мазепи не мають жодного стосунку. Це тільки вільні варіації на тему Мазепи. Міфологія авторів, обдарованих великою уявою, які мали, однак, дуже приблизні уявлення про Україну. Байрон запалився від Вольтера, Гюго від Байрона і т. д. В історичний і культурологічний обіг була пущена фальшива монета. Щоправда, траплялися й не захмелені романтизмом голови, як віконт де Вогюе, який відмовляв Мазепі в перспективі навіть у разі успіху під Полтавою. Прізвище цього француза Донцов називає. Не називає іншого – Жана Бенуа Шерера, автора «Літопису Малоросії», який розглядав діяльність Мазепи як бездоганно лояльну щодо політики Петра І. Навіть Бантиш-Каменський за всієї своєї недоброзичливості до українського гетьмана не сумнівався в його багатолітній відданості Петрові. Костомаров, розвиваючи цю думку, стверджував, що без Москви Мазепа ніколи б не утримався при владі. Йому довіряли, як нікому до нього і після нього. Імператор настільки був переконаний у вірнопідданості васала, що звелів усіх сексотів відправляти йому ж (васалові) на розправу. Що й казати, мав Мазепа усі підстави не довіряти своїм. І почувався куди впевненіше в присутності свого «ангела-хранителя» – полковника Анненкова з московськими стрільцями. Без них, зауважує Костомаров, він би давно пропав. «Мазепа мав шкідливий задум, спонуканий власною його злобою, а ніяк не національними інтересами»,– наголошує автор «Історії Русів». Не вважали Мазепу за національного героя ні Куліш, ні Драгоманов. Гаразд, це, сказати б, думки людей, які неприхильно чи стримано ставилися до гетьмана. А як же бути з Грушевським, який за всієї своєї доброзичливості казав, що Мазепа, всупереч історичній правді, зажив слави представника українського ірредентизму, що не був він виразником автономізму? О, як важко розлучатися з брехнею, якщо вона підхоплена й піднесена як корогва!
Але що ж тоді штовхнуло на нерозважні дії такого архіобережного політика, яким був Іван Степанович Мазепа? Чи справді тільки злоба і жадання помсти, як читаємо в «Історії Русів»?
Тут тісно переплелися фактори об’єктивні і суб’єктивні. Державницькі інтереси для Петра І були над усі його симпатії й антипатії. Людина неабияких обдаровань, харизматичний лідер, він, на відміну від Мазепи, твердо знав, чого хоче. І, долаючи опір, несхибно ішов до своєї мети. Україна з її ще не закріпаченим духом і непрогнозованими запорожцями була вельми заманливим прикладом для підданих і в такій іпостасі аж ніяк його не влаштовувала. І він послідовно натискував на важелі влади, аби позбавити українство найменших ілюзій щодо його окремішності і можливості повернення до порядків епохи Хмельницького. Щедро обдаровуючи Мазепу своєю царською прихильністю, Петро знав, з ким він має справу. Гетьман був для нього передусім слухняним виконавцем його волі, інструментом для реалізації конкретних замірів. І Мазепа многократно підтверджував правильність цього вибору. Він терпів, умів мовчати навіть тоді, коли це зачіпало за живе. Надто великі мав привілеї, і не вичерпувалися царські милості. Але знаючи, як ніхто, характер патрона, з певного часу він став усвідомлювати, що й симпатії царя до нього – не гарант безпеки, що – за необхідністю вибору – Петро легко переступить через них. Як би не ставив низько Мазепа свій народ, він був володарем цього народу, і поневажування українства було поневажуванням і його, Мазепи. Куди тільки не шарпала Москва козаків, на які найганебніші роботи не посилала, звідусюд чулися «плач, стогін і лемент» (Грушевський). Участь у Північній війні – одна з найприкріших сторінок літопису козацтва, старі методи ведення війни якого виявили повну неспроможність у нових умовах. Принижуване і гнане, висміюване за свою українську мову і звичаї, козацьке військо, здавалося, зовсім забуло про свою колишню славу. Поставало питання про реорганізацію козацьких полків. Чутки про те, що цар має намір обернути козаків на драгунів, викликали невдоволення не тільки козацтва, а й старшини. Те невдоволення зростало в міру збільшення обтяжливих повинностей, використання козаків на різних роботах. Московські команди допікали своїми здирствами й посполитим, що глухо ремствували не тільки на них, а й на гетьмана та старшину. У 1705 році Петро І опинився сам на сам з Карлом XII, що здобув репутацію непереможного.
Побоюючись, що шведи прийдуть на Україну, цар звелів будувати нову фортецю у Києві, на Печерську. Пізніше П. Орлик згадував у своєму листі: «...полковники з старшиною, часто приходячи до гетьмана з жалями, оповідали, що пристави коло тої фортифікаційної роботи козаків палицями по голові б’ють, вуха шпагами обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а там великоросійські люде доми їх грабують, розбирають, палять, жінкам і донькам їх чинять насильства, коней, худобу і всяке майно забирають, старшину б’ють смертельним боєм».
Грушевський висловив тверду впевненість, що коли б у ту пору шведи справді прийшли на Україну, то неминуче спалахнуло б народне повстання і перемога у війні з Москвою була б забезпечена. Карл XII не прийшов, але тогочасні події боляче вдарили по самолюбству старого гетьмана. Річ у тім, що імператор віддав Мазепу у підпорядкування Меншикову, який ні походженням своїм, ні особистими чеснотами похвалитися не міг. Залежати від колишнього продавця пиріжків, що могло бути образливішим для Мазепи? За свою тривалу службу він мав усі підстави сподіватися на чуйніше до себе ставлення. До того ж злі язики подейкували, що цар має намір обдарувати Меншикова титулом князя Чернігівського, який відкривав йому шлях до гетьманської булави. Звичайно ж, Мазепа сприймав це як намагання усунути його від влади. Стосунки з колишнім «пирожником» у Києві ще додали напруги. Не дуже втішним виявилося й спілкування з самим імператором, який не вельми приховував свої плани щодо майбутнього України. По всьому сталася ще й прикрість на банкеті. Що цей епізод – не вигадка, свідчить сам Мазепа у своєму «Маніфесті до українського війська і народу» 1708 року:
«Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його (царя.– В. В.), убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід?»
Таким чином, свідчення автора «Історії Русів» не висмоктане з пальця: «зраді» Мазепи передувало тривале накопичення образ особистісного характеру, яких не міг компенсувати навіть тоді ще обіцяний титул австрійського князя. Тим більше що міг він означати й почесну відставку «давнього друга». Візьмемо й це до уваги, зважаючи на дивну, таку не властиву Мазепі нерозважність у майбутньому.
Тут немає можливості зупинитися на всіх фактах поведінки Мазепи, що передували фатальним подіям. Назву тільки деякі. Дивує алогізм вчинків Мазепи як для людини, яка вирішила кинути виклик долі. У 1708 році сталося повстання Булавіна. Посланці донського отамана, нагадавши про давню дружбу, закликають запорожців прийти на поміч. Запорожці висловлюють готовність допомогти, але Мазепа не тільки намагається перепинити їм шлях, а й, не зволікаючи, посилає 30-тисячне військо для допомоги Петрові. У тому ж 1708 році за лічені місяці до Полтави він уже сам просить у царя військо для приборкання свого ж народу. Факт, що ніяк не узгоджується з наміром зважитися на непокору. Цього наміру в ту пору й не існувало. Отже, психологічно Мазепа не був готовий до боротьби. Його вчинок – імпульсивна реакція людини, зненацька заскоченої обставинами. Інакше кажучи, звичайнісінька авантюра, яка обернулася такими тяжкими наслідками для українства, після яких йому не лишилося нічого, як зануритися у бездержавну ніч XVIII століття. І воно занурилося в неї з головою. Даремно, даремно поквапилися ми героїзувати постать «роздвоєного» гетьмана. Не вписується він в реєстр національних поводирів.

* * *
МАЗЕПА покладався, що його вивезе ситуація. Його пропольські симпатії цієї пори – листування з пані Дольською, загадкові зустрічі з єзуїтом Заленським – теж розрахунок на ситуацію: виждати, перечекати бурю і по всьому приєднатися до переможця. Зізнання Мазепи, занотоване Орликом: «Я сподівався одержати свободу не війною, а миром, через трактат, я думав усілякими способами схилити шведського короля до такого миру з царською величністю». Що Мазепа боявся війни, абсолютно не був готовий до неї (а мав би бути), що він навіть не помишляв про боротьбу на ратному полі, свідчить його сувора заборона козакам проливати кров єдиновірців, цебто... росіян. Безглуздішої ситуації годі собі уявити. Мазепин «Маніфест до українського війська і народу» – дзеркало його злочинної нерішучості, тактики «і нашим, і вашим». В цьому пафосному документі – надмір пишної риторики і жодного заклику до конкретних дій у найвідповідальніший історичний момент. Недобросовісне прочитання «Маніфесту...» апологетами Мазепи просто вражає.
Ця запрограмованість на вичікування, ця пасивна споглядальність ввели в оману навіть найближчих до нього людей і повністю паралізували їх дії. Навіть Орлик до останнього часу не знав про остаточне рішення гетьмана. Думається, не знав його й сам Мазепа, якого роздирали погибельні сумніви й протиріччя. Загнаний у глухий кут власним обережництвом і нерішучістю, він перехитрив самого себе. Поразка була неминуча. Петро довідався про віроломство Мазепи раніше, ніж довідалася про те Україна. Людина, що із заплющеними очима кидається у бурхливий потік,– такий Мазепа у цей вирішальний для української державності час. Гетьман поспіхом кидає Батурин, наказує оборонцям не здаватися російським військам, обіцяє в разі необхідності привести на поміч шведів і з чотирма, за іншими даними – п’ятьма тисячами козаків, які не знають, куди їх ведуть, рушає назустріч неславі й смерті. Тільки переправившись через Десну, звертається він до ошелешеного війська з палкою промовою, нагадує про московські утиски й кривди. Цей запізнілий вимушений акт завершився тим, що коли настав час представити козацьку силу шведському королеві, то виявилося – лишилося всього тисяча-півтори (згідно з іншими джерелами – кількасот) козаків: решта розбіглися. Великодушний Карл, заворожений блискучою латиною, дотепами й розумом Мазепи, ще не підозрює, які прикрощі чекають на нього попереду з таким на позір упевненим, а насправді безпорадним спільником. Прокручуються останні кадри фарсу. Наближається серіал трагедій: Батурин, Лебедин, Ромни, Запорозька Січ, Полтава. Тисячі загублених життів. Народ не міг цього пробачити. І він не пробачив. В одній із народних пісень із зібрання Максимовича умираючий козак промовляє:

Простіть, братця, говорити,
Я вже умираю,
Умираю занапрасно
На цьому я степу,
Кляніть, братця, з правнуками
Гетьмана Мазепу,
Щоб не було добра йому
Довіку однині,
Щоб він згинув, як той вітер,
Що віяв в долині.
За те, що згриз Україну,
Як люта собака,
Щоб він дождав, за що б його
Повісив гицляка.

Мазепі відмовляють не тільки мужність, а й здоровий глузд: тікаючи, він пробує порозумітися з Петром. Перипетії відчайдушної втечі. Нарешті уже на турецькій території смерть ставить крапку у життєписі цього неординарного, але безпринципного можновладця, для якого Україна була тільки власною вотчиною і не більше. «Труну гетьмана везли шестеро білих коней; по обидва боки йшли двома рядами козаки із голими шаблями; перед труною бунчужний ніс булаву, а за труною йшли українки, котрі прийшли сюди за своїми чоловіками і, як звичайно, голосили та причитували» (М. Аркас). То було й голосіння над козацьким краєм, що приречений був на плюндрування й ганебу. «Обережність підрізала Мазепу», «власними руками нищив», «перемудрив», «не підготував грунту» – це з висловлювань Грушевського. І, треба сказати, абсолютно слушних.
Лишається з’ясувати, як ставився до Мазепи Шевченко. Це один із важливих моментів у плані наближення до об’єктивної правди. Шевченко як найчутливіша мембрана національного духу так чи інакше відреагував на всі визначні події української історії. Але дивна річ – майже обійшов увагою Мазепу. Маємо лишень кілька побіжних згадок про нього, розкиданих по різних творах. Але й ті згадки, сказати б, безособові і не дають підстав для остаточних висновків.
Простежуються давні й настійні намагання підперти Мазепу Шевченком. Незрідка – у найпримітивніший спосіб. Довкола цього питання накручено стільки нісенітниць та убогої неправди, прочитання поетових текстів таке задане і поверхове, що хапаєшся за голову – як можна? Одні – і серед них Драгоманов – вважають Шевченка прихильником Мазепи, інші твердять протилежне. Найвагоміший аргумент перших, і, як їм здається, невідпорний, часто цитована строфа з «Іржавця»:

...Ой пожали б, якби були
Одностайно стали
Та з Фастовським полковником
Гетьмана єднали.

Але ця ж строфа надається й до іншого тлумачення. Зауважмо: якби були єднали не полковника з гетьманом, а гетьмана з полковником. Це дуже суттєвий акцент. На совісті Мазепи віроломство щодо фастівського полковника Семена Палія. Віроломство з найтяжчих, бо Палій тягнувся до Мазепи. Вина за роз’єднання падає на гетьмана, а не на полковника. Так що ці рядки можна сприймати і як осуд Мазепи. Тим більше що Палій – з найулюбленіших для Шевченка козацьких ватажків. Не прочитується в «Іржавці» симпатія до Мазепи, як це намагаються нав’язати нам заповзяті пера, швидше скрута з приводу фатальної неодностайності. А далі – по суті, оплакування самої можливості визволення. І в поемі «Великий льох» не показує Шевченко себе «прихильником Мазепи», як це твердить П. Одарченко, автор статті «Мазепа у творах Шевченка». «За три місяці до своєї смерті у вірші «Бували войни і військовії свари» Шевченко гостро ганьбив і гнівно картав зрадників українського народу – Гната Галагана, що зрадив гетьмана Мазепу, а також Василя Кочубея, що зробив донос цареві на Мазепу». Мазепа тут притягнутий за вуха. Шевченко гостро ганьбив Галагана не за те, що зрадив Мазепу, а за підлу роль, яку він зіграв у зруйнуванні Січі. Відступився від Мазепи й Полуботок, відступився й майбутній гетьман Апостол з роду, що дав Україні чотири покоління полковників. Блажен, хто вірує: «Так незгода між Мазепою і полковником Палієм розбила сили українського народу, і це призвело до поразки під Полтавою» (П. Одарченко). Коли б то все так просто...
Є у Шевченка ще кілька побіжних згадок про Мазепу, але вони такі «нейтральні», що ніскільки не наближають нас до з’ясування істини: «Собор Мазепин сяє, біліє» тощо. Лише в повісті «Близнецы» є пасаж, який виключає різночитання і тим цікавий. Шевченко, пишучи про Покровську церкву, споруджену полковником Мировичем, приятелем Мазепи, згадує картину в ній, яка складалася з двох частин: «вгорі Покрова Пресвятої Богородиці, а внизу–Петро І з імператрицею Катериною І, а довкола них усі славнозвісні сподвижники його. Серед них і гетьман Мазепа...» Сподвижник царя – це досить точна атестація як на пройдений Мазепою шлях, на якому Полтава – тільки епізод.
Шевченко знав, з ким він має справу. Не був Мазепа для нього, як і для Костомарова, носієм української ідеї. Як не був і для літописців Самовидця, Величка і Грабянки. Як не був і для автора «Історії Русів». З багатьох причин Шевченко не міг бути прихильником Мазепи. І найголовніша з них – його, Шевченка, органічне неприйняття царя і пана, що, до речі, підтверджує один із пунктів програми кирило-мефодіївських братчиків. А Мазепа був великим паном. З його іменем пов’язаний початок закріпачення української людності. Вихований на фольклорі, залюблений в нього, поет хоча й не схилявся до екстремістської точки зору народних співців, безіменних авторів антимазепинських пісень, але не міг не перейнятися їх відчуженням до одіозної, надто для низів, постаті. Це відчуження могло зростати в міру зростання обізнаності Шевченка тієї пори, коли він працював у складі археологічної експедиції на Фастівщині, де все йому нагадувало про відчайдушного Палія. Хоча і ненависником Мазепи Шевченко, як це дехто йому приписує, не був. Принаймні в творчості його немає жодного рядка, який би схиляв до цієї думки. І хтозна, може, оту зацитовану строфу з «Іржавця» про гетьмана й полковника слід ще й сприймати як зітхання з приводу роз’єднання державного розуму й зухвалої шаблі – чесноти, що їх, здавалось би, уособлюють Мазепа і Палій.
Звичайно ж, Шевченко не був обізнаний з тими історичними матеріалами, які сьогодні доступні нам. Енциклопедією козацтва для нього, як і для більшості його сучасників, була «Історія Русів» – виняткове за своїми поетичними достоїнствами, але й вразливе щодо фактографії джерело. Йдучи за ним, Шевченко не завжди був справедливим щодо тієї чи тієї постаті. «Дурний Самойлович», як це переконливо довів О. Оглоблін на підставі своїх архівних знахідок, не раз виявляв справжню мужність у відстоюванні українських інтересів і незрідка бував рішучішим у своїх діях, ніж Мазепа. Але Шевченко, духовний сейсмограф нації, володів інструментарієм, яким не володів і якого не міг мати навіть найталановитіший історик,– глибинним, «нутряним» чуттям на свого й чужого. Хмельницький, якому від нього так дісталося, був для поета усе-таки свій. Мазепа – чужий. Та й важко собі уявити, щоб уважний читач «Історії Русів» міг так просто пробачити призвідцеві різні Батурина, Ромен, Лебедина, не кажучи вже про повсякчасні приниження українства в епоху Мазепи. Та ще такий читач, як Шевченко. Звідси – це відчуття відстані між ним і. Мазепою. Звідси цей холод стриманості. Прірва між Мазепою і народом роз’єднала Мазепу з найбільшим сином цього народу. Народу України, яка на запізнілий клич Мазепи «ані рушилася» (Грушевський).
Цією фразою ми знову виходимо на найболючішу проблему, яку зачіпали неодноразово, але розв’язати яку практично неможливо, бо коріння її, думається, тягнеться з допам’ятного, з доісторичного часу. Як би ми не терзалися питаннями – чому ми такі, а не інші, чому діяли саме так, а не інак? – вичерпних відповідей сподіватися годі. Як не можна вичерпно з’ясувати, чому одна людина талановита, а інша бездарна тощо.
І все ж поміркуймо разом.
Відомо, як багато важить у житті людини спадковість. Відомі зусилля генної інженерії, що спрямовані на нейтралізацію і ліквідацію її негативу. Але все це торкається конкретної особи.
А як бути з ураженим спадковою хворобою народним організмом? Як бути, коли:

Там, де ти жив,– тепер пісок.
Де батько твій жив – теж пісок.
Там, де дід твій жив,– теж пісок.
(М. Воробйов)

Якщо пристати на думку Юнга про два психічних механізми, які визначають долі не тільки індивідуумів, а й народів,– екстраверсію й інтроверсію,– то складається враження, що нашій українській ментальності, принаймні так, як ми її тлумачимо, незатишно ні там, ні тут. Не вкладається вона у зручних для розмежування клітях, запропонованих швейцарським психологом. Схоже, що ми те й інше. Або ні се ні те.
Отже, нагадаємо, екстраверсія – це коли енергія спрямовується на зовнішнє середовище. Екстраверсійний народ – римляни, народ-завойовник, який явив світові досконале право, політичний і адміністративний хист тощо. Інтроверсія – це домінанта суб’єктивного над об’єктивним, перевага внутрішнього світу над зовнішнім, відчуження від цього останнього. Шлях, який, за Юнгом, веде до практичної нежиттєздатності. Природні форми інтроверсії – поезія, музика, суб’єктивістські мистецькі напрямки – романтизм, символізм, експресіонізм і т. д. Інтроверсійний народ – індійці з їх нахилом до самозаглиблення, культом любомудра, а не політика чи полководця. Поділ цей досить ризикований. Скажімо, шаблонне твердження про недостатній розвиток поезії у римлян вимагає уточнення. Недостатній – якщо зіставляти римлян з греками. Але згадаймо яскраву тріаду поетів – Вергілія, Горація, Овідія в епоху Октавіана Августа,– і все стане на свої місця. Греки ж для Юнга й українського психолога Яреми – екстраверсійно-інтроверсійний народ.
Стосовно українства, то ми вже згадували тут працю М. Костомарова «Дві руських народності», посилалися на П. Юркевича, Д. Чижевського й інших. Не без підстав картаємо себе за нашу «інтроверсійність», філософію серця: надмірну чутливість, споглядальність тощо. То правда, що інтроверсійність породжує егоцентризм як крайній вияв індивідуалізму. Але річ у тім, що енергія двох, за Юнгом, психологічних механізмів ніколи не втілювалася в нас у ті досконалі форми, яких сягнули інші народи. (Найвиразніше це простежується на рівні визначних постатей). Звідси такий непоборний наш потяг до гіперболізації, прикрашання, різного роду містифікацій. На взірець того, що нашій мові 7000 років, що Сірко навчався в Сорбонні, тоді як насправді він не міг розписатися і т. ін. Безоднею підсвідомого відчуваючи свою ущербність, чи не прагнемо ми в такий спосіб збутися цього образливого відчуття? Не випадково, коли з’являється десь антологія під назвою «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька» – наша інфантильна свідомість тут же розчулено ставить знак рівності між нетотожними іменами.
Українську «інтроверсію» Липинський пояснював неусталеністю раси, благами природи і невигідним географічним розташуванням. Люто поборював нашу жіночість Маланюк. Але ж була не тільки вона. Інша справа – в якій якості. Екстраверсія козаччини не піднялася до усвідомлення катастрофічності ворожнечі між собою і необхідності згуртованості як цілісності. Тому в плані державному не мала практичних наслідків. Не маючи достойників-державотворців, ми змушені їх вигадувати. Сьогоднішня канонізація Мазепи – це хлоп’яча спроба пригніченої психіки виправдатися за сліпоту пращурів – незрівнянних майстрів самознищення. «А на Січ післано московські війська й здобуто її завдяки бувшому Січовику Галагану, що тепер, відставши від Мазепи, з усіх сил вислужувався перед царем, а знав усі запорозькі стежки і доріжки. Запорожці піддалися на обіцянку Галагана і московських офіцерів, але слова їм не додержано і немилосердно покарано за повстання; «голови луплено, шию до плахи рубано, вішано й иньші тиранські смерти задавано. Мертвих з гробів богато – не тільки товариства (козаків), але й ченців відкопувано, голови їм відтинано, шкуру луплено, вішано» (Грушевський). Сталося це ще за місяць до розгрому під Полтавою.
Падіння Батурина – «заслуга» теж «свого», прилуцького, полковника Носа, який виказав Меншикову вразливе місце оборони. І «пирожник» влаштував криваву учту: четвертував, колесував, садив на палі, «не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят», як сказано в «Історії Русів». Батурин обернувся на попелище. Прив’язані до дощок козацькі трупи велено пускати по Сейму як знак того, що гетьманська столиця впала. З допомогою своїх – сотника Журавки і старшини – було взято Новгород-Сіверський. З метою перевірки малоросійських військ на вірність Меншиков влаштовує каральну експедицію в Ромни. «І тії війська, бувши неначе приголомшені й обезумлені тодішнім хаосом, із заплющеними очима і скам’янілим серцем руйнували свою безневинну братію, Роменців, просто як ворогів своїх. Хати їхні сплюндровано й спалено, худобу забрано і роздано по армії як здобич, і все спустошено» («Історія Русів»).
Жахом і відразою переймаєшся, читаючи про ті події. Пригадуються слова Буніна про звіряче в народі. Звіряче часто випереджало наш розум. За чарку горілки, за «спасибо, хохленок» здичавіла чернь убивала шведів, не підозрюючи, що в разі їхньої перемоги історична доля краю могла б стати якісно іншою. Екстраверсія інтроверсійного народу була цілком і повністю зосереджена на самозгубі. Куліш, величаючи Мазепу патріархом зради, мав на увазі не те, що мав би мати. Тому це риторика й не більше. Тут цікаво було б поміркувати про психологію зради як окремої людини, так і загалу. В тому сенсі, як бився над цим, скажімо, Л. Андрєєв, автор «Іуди Іскаріота». Але це зайняло б забагато місця.
Зрада стала синонімом патріотизму. І саме в цій якості викинула пишні суцвіття в майбутньому. Запопадливість, запобігання перед сильним – це неперервна лінія поведінки українських державців. Наступник Мазепи, слабосилий Скоропадський, віддав Батурин разом з Гадячем і сотнею стародубського полку тому, хто його зрівняв із землею,– фаворитові царя Меншикову. То будуть перші маєтності, якими володітимуть неукраїнці. Одне слово, як висловився Грушевський, «попередні події показали повну недостачу відпорної сили в українського громадянства». Слабенька втіха: психологи кажуть, що психічна природа не є чимось незмінним. Але чи так це?

* * *
ПОНЯТТЯ малоросійства як явища самовбивчого розширив і уточнив Є. Маланюк. Він вважав його надбанням не тільки українського світу. Шукаючи аналогів, ворушив старовину. Політична мудрість Риму, з його точки зору, полягала в тому, що він ніколи не нав’язував колоніям своєї релігії і мови, не нищив культури. Не так діяли державці Російської імперії. Як наслідок цієї політики з’явилися покручі: малополяк, малогрузин і навіть малосибіряк. На питання, що ж таке малорос, Маланюк відповідає так: «Це тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а в наслідках часом – і расово». Панує думка, що малорос – такий собі примітив, людина неосвічена, позбавлена національної свідомості. Це спростовують архіви Посольського і Питошного приказів XVI–XVII століть, Малоросійської колегії XVIII століття і відповідні інстанції XIX. Це хвороба інтелігентська і напівінтелігентська. Вона вражає передовсім мозок нації. Проблема малоросійства – проблема державності. Багатовікова історична болячка. Неміч, каліцтво внутрішнє. Параліч державної волі, національне пораженство. «Шатость черкасская», «самоотверженность малороссийская», як за Катериною ІІ. То не якесь там фільство, яке може бути й певним напрямком політики національної: москвофільство Хмельницького, полонофільство Виговського, туркофільство Дорошенка. Малоросійство – тотальна капітуляція. Діячі Центральної Ради не були малоросами, але брак національного інстинкту і параліч волі свідчать про симптоми цієї недуги, «...історію треба було тоді вже творити, владу, якою обмеженою вона тоді не була, здійснювати щохвилини, бо час був рахований». (І хіба це не про нас, нинішніх? – В. Б.). Уже усвідомлення комплексу малоросійства було б кроком до лікування. Але маємо принципову яловість у сфері розуму і отаманщину у сфері чуття. 
Найвражаючіше у цій роботі поета – його пророцтво, що стало реальністю: «...це є та проблема (малоросійство – В. В.), що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності – грізним мементо». Малоросійство, за Маланюком, явище многолике. Але, думається, за соціальною ознакою – це дволикий Янус. Хоч, на відміну від Януса, не усвідомлює ні минулого, ні майбутнього. Є малоросизм верхів і малоросизм низів. Другий стимулюється першим. Легкість, з якою українське панство цуралося свого, полегшувала моральний аспект «гріха» в очах підданих: низи інстинктивно прагнуть вивищитися. І, маючи готові взірці, підсвідомо рівняються на них. Коли наш сучасник Ю. Винничук у статті «Малоросійський мазохізм» твердить, що державницькі поривання народу притупилися «через втрату аристократії», то можливе й переакцентування логічного наголосу, і тоді картина стане ще трагічнішою: не народ втратив свою аристократію, аристократія втратила свій народ. Ополячуючись і русифікуючись, вона бездумно рила глибоку яму, куди як провідна верства свого етносу впала сама і потягла свій етнос за собою. І якщо навіть у XVIII столітті письменство послуговувалося церковнослов’янською мовою, а до своєї зверталося в ужитку буденнім (що було в Європі, ми вже знаємо), то вина в цьому не мужика, а пана. Тож маємо завдячувати мужикові, що не щезло остаточно в цю пору українське слово. «Чи не тому історично склалося, що не освічені наші верстви, а народ став оберігачем етнофонду нації і його джерелом для відродження, і це очевидний факт, що в колонізованих народів рідна мова зберігається не в містах та в освітніх осередках інонаціональних, чужою державою там культивованих, а в закутках, куди колонізатори не діставалися в масі» (Вал. Шевчук).
Вихований на цій мужицькій мові, мужицький поет, явивши дивний аристократизм духу, уже в наступному столітті кине своїй аристократії гнівні слова:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани...

Так, і Шевченко впадав у гріх ідеалізації «анархічної козацької республіки», але це було просто необхідно з огляду на той тотальний занепад національного життя, який наступив після авантюри Мазепи. Народу треба було нагадати, хто він і звідки. І не просто нагадати, а викласти стислий курс його історії, який би заграв усіма спектрами кольорів. Шевченко його дав. І нагадав українцеві, що він українець. І змусив освічених одинаків замислитися і вжахнутися сподіяному. На тому етапі Шевченко мав виконати свою місію як воскреситель загаслого народного духу. Він виконав те призначення. А воскресивши, дозволив собі здійснити спектральний аналіз і затаврувати тих, хто довів Україну до такого стану. І тут він теж виконав свою місію. І зробив це з силою нечуваною. Ні Хмельницький, ні Мазепа не порятували українства. Його врятував Шевченко. З’ява Шевченка була Божим натяком на можливість майбутнього. Навіть у тій якості, у якій існуємо, маємо завдячувати Шевченкові. Правда, що «ми виявилися народом, в якому анархізм і бездержав’я сидить у крові, і винуватити треба не москаля, а нас самих» (Ю. Винничук). Правда, що козаччина ніколи не піднімалася до рівня усвідомлення необхідності створення своєї держави. Хоч і не годиться плутати гетьмана П. Дорошенка з його славним попередником, про якого і йдеться у пісні «Гей, на горі...» (Колись автор цієї статті теж посковзнувся на цьому імені). Але правда й те, що правду цю, хай і нечасто, виказували вже до нас.
Не тільки свої, а й чужі. І коли ми сьогодні на всі заставки шпетимо Бєлінського (і не без підстав), то маємо усе ж визнати, що в його випадах проти козаччини багато слушного. Як тавтологія Маланюка, сприймається і цей пасаж з «Малоросійського мазохізму»: «Жіноче уособлення Франції – діва-лицар Жанна д’Арк, що розбила англійців. А в нас – Роксоляна, котра лягла під султана. Роксоляна – це печальний символ нашої України, котра лягала під кожного, хто приходив на її землю, і змушувала закохуватися у своє розкішне тіло». Цитую без тіні осуду. Сучасне загострило болячки минулого до краю.

...А ти,
Малоросійський Єреміє,
Ще блимай відблиском мети!
Довершуй непотрібні вірші,
Віршуй вогнем останніх сліз,
Віршуй! Бо вже не буде гірше –
Ні там, ні тут: здихає скрізь.
(Є. Маланюк)

Що одержали ми в спадщину по Мазепі? Ганьбу і наругу Ладоги. Масове роздавання українських чорноземів російським офіцерам і комендантам. (Уже перед смертю Петра І полковників-українців майже не лишилося). Малоросійську колегію. Вельяміновщину. Перше скасування гетьманства. Нечувані здирства. Куцу автономію за Апостола. Біронівщину. Занепад Академії. 15-річне правління великого малороса Розумовського. Вишиті камзоли і пудрені парики на нащадках тих, хто хапався за шаблю, аби боронити волю. Гайдамаччину. Зруйнування Січі, яка, за висловом історика, була вже лише тінню Січі колишньої: покора не порятувала ні Калнишевського, ні старшини. Скасування Гетьманщини. Всезростаючі апетити заохочуваного урядом українського панства. Метушливу боротьбу за маєтності, чини й ордени. Повну денаціоналізацію. Коли пізніше сумнозвісний Валуєв запевняв, що «большинство малороссиян весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может», то можна з певністю сказати, що йшлося про «большинство» розукраїнізованої інтелігенції.
Та це на Сході. А що ж у Галичині? А те ж саме. Безоглядна полонізація тієї ж інтелігенції. Зв’язки з народом уриваються майже повністю. Українство тут потерпало ще більше, ніж на Сході. Кволе відродження починалося на руїнах козацької автономії, у колишній Гетьманщині і Слобожанщині. Впорскування свіжої української крові у галицькі вени припало уже на пору пізнішу, після валуєвщини, коли назріла потреба відповіді на запитання Шевченка:

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами Московські ребра?

Ми посилаємося на чужих тільки тоді, коли нас хвалять. Як тільки ж вони починають критикувати, ми тут же стаємо в стійку боксера, готового до відсічі. Хоча б та критика і була чистісінькою правдою. Наша боксерська поза – ще одне свідчення нашої слабкості. Нездатності до кардинальних перемін. Наш патріотичний нарцисизм позбавлений елементарного здорового глузду. Ми так любимо себе, що, роздряпуючи власні рани, милуємося ними, вбачаючи в цьому якийсь вищий знак долі. Ми народ, який втішається своїм стражданням, не підозрюючи, що втіха стражданням – це відмова від майбутнього.
У 1919 році у Варшаві вийшла книжка «Україна та її проблеми» польського дипломата, публіциста, міністра закордонних справ в уряді Пілсудського Леона Василевського. Книжка, цілком лояльна щодо України, але й заряджена правдивим, а отже, таким нелюбим для нас із вуст чужого критицизмом. Василевський, наприклад, усвідомлюючи ту роль, яку зіграв Котляревський в історії нашого письменства, зауважував, що все ж він мав дуже туманне уявлення про відмінність українського народу від російського, що Квітка-Основ’яненко писав і відверто пристосуванські твори, а Метлинський називав Москву рідним краєм. Василевський вважав єдиним виявом українського автономізму «Історію Русів» і між іншим писав: «Інтелігент українець є завжди росіянином. Він виріс у російській школі і в російській літературі, В публічному житті як урядник, адвокат, учитель, лікар, учений і т. д. постійно вживає російську мову. Навіть пишучи українською, він думає по-російськи». (Згадаймо Шевченкове: «По-московськи так і чешуть»).
Коли сьогодні скаржимося на брак елітарної літератури, то не завадило б задатися питанням – а де їй було взятися на такому грунті? Якщо зважити ще й на те, що перша світська школа в Україні появилася тільки на початку... XIX століття. Я вже згадував тут про занепад київської Академії. Ще в 1765 році у ній навчалося 1065 спудеїв. Потім їх кількість різко впала. Богословський заклад не міг конкурувати з розкріпаченими закладами Європи і новоствореними світськими школами в Москві. Академія на Подолі продукувала тільки попів. Старшинські роди намагалися послати своїх чад на навчання у столичні школи і німецькі університети. І це при тому, що за Дорошенка і Мазепи українці були першими учителями в Московії. Як сприймався українцем великорос того часу? За Грушевським, як напівдикий, некультурний чоловік. І все ж «культурний» українець чомусь активно переймав російську мову і звичаї. Чому? Адже, здавалось би, з’явився шанс відплатити за політичну залежність: підірвати сили гнобителя зсередини, так би мовити, культурологічно. Однак цього не сталося. Повторилося приблизно те ж саме, що й колись, коли українство без спротиву схилилося перед темною Литвою. Певна річ, факт державницької переваги зіграв тут свою роль. Сила зброї – найвагоміший аргумент поневолювача щодо поневоленого. Господаря щодо раба. Навіть якщо той раб освічений. Освічене рабство – один із найгірших різновидів рабства. Освіченість, яка позбавлена самоусвідомлення себе як історичної спільноти,– гальмо, а не рушій ідеї. Коли ми сьогодні, по кількох роках Незалежності, змушені задаватися питанням – хто ми? – то в ту пору це питання не виникало навіть у найсвітліших наших головах. Нерішучість Хмельницького після його блискучих перемог – неспростовний доказ, що й він не знав відповіді на це питання і шукав такого пана, якому можна було б віддатися на найвигідніших умовах. Схоже на те, що мазохізм – таки наше прокляття, невід’ємна риса нашої психіки. Міняються покоління, і нічого не міняється. Кожна епоха витворює нових «людей татарських» на нашому добре угноєному відступниками грунті. І це, незважаючи на можливості, які хоч і зрідка, а все ж дарувала нам доля. Що вони були – прямо й непрямо переконують нас і самі великороси.
У цьому пункті корисно звернутися до писань культуролога й філолога М. Трубецького, який належав до історіософської школи евразійства. Він розглядав українську і російську культури як дві редакції (індивідуалізації) «общерусской» культури. «Царь Петр поставил себе целью европеизировать русскую культуру. Ясно, что для выполнения этой задачи могла быть пригодна только западнорусская, украинская редакция русской культуры, уже впитавшая в себя некоторые элементы европейской культуры (в польской редакции этой последней) и проявлявшая тенденцию к дальнейшей эволюции в этом направлении. Наоборот, великорусская редакция русской культуры, благодаря своему подчеркнутому европофобству и тенденции к самодовлению, была не только непригодна для целей Петра, но даже прямо мешала осуществлению этих целей. Поэтому Петр эту великорусскую редакцию русской культуры постарался совсем искоренить и изничтожить и единственной редакцией русской культуры, служащей отправной точкой для дальнейшего развития, сделал украинскую редакцию. Таким образом, старая великорусская, московская культура при Петре умерла; та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской, культуры». (!!!)
Не дивуймося, що той «перший, що розпинав нашу Україну», постає в цьому пасажі ледь не запеклим українофілом. Хоча, власне, за Петра І й почалися гоніння на українську мову: 1720 року з’явився його указ про заборону українських видань. Дозволялися тільки церковні книги, але й ці передруки мали бути приведені у відповідність із «великорусским наречием». Але Трубецькой не кидав слів на вітер. І коли твердив про остаточне закріплення за царювання Петра української проповідницької традиції (з посиланням на персоналії), і коли зауважував, що в Москві своєї самостійної драматичної літератури не існувало, а післяпетровський її розвиток генетично пов’язаний з українською шкільною драмою. Прямим текстом твердив цей євразієць, що українізація російської культури на рубежі XVII і XVIII століть стала містком до її європеїзації.
Стаття Трубецького цінна думками, які в певному сенсі не втратили значення й нині. Скажімо, міркування про те, що може статися з культурою, зорієнтованою на механічне копіювання іншої, чи роздум про два поверхи кожної культури тощо. Цікава ця праця навіть своїми суперечностями, хоч, певна річ, нас аж ніяк не влаштовує роль, запропонована Трубецьким,– бути придатком «общерусской» (читай російської.–В. Б.) культури, як і його махрові шовіністичні випади. Та це тема окремої розмови. Йдеться ж про те, що задавали ми якийсь час тон у сфері освіти й культури, але скористатися з тієї переваги нам завадив убивчий наш малоросизм. Як казав Драгоманов, «нікому було привчити українців пишатися своєю славою».
Про ту славу у нових історичних умовах нагадав Шевченко. Він створив Україну реальнішу, ніж вона була насправді. Сталися світоглядні зрушення в умах частини освіченої верстви суспільства. Пробуджувалося усвідомлення своєї родової приналежності. Культурницький рух XIX століття явив цілий ряд особистостей. І хоч «гоголівська людина» замагала шевченківську, тобто відплив інтелігенції у чужу культуру продовжувався, з’явився якісно новий тип українця – уболівальника-патріота, який намагався з’ясувати минуле свого краю і замислювався над його майбутнім. Шевченкові дріжджі діяли безвідмовно й потім. Але визвольні змагання урвалися після Полтави на двісті з гаком літ – доказ глибокої летаргії народу, який забув про те, що він народ. І тільки у XX столітті судилося їм спалахнути знову і знову явити все ту ж неготовність і безпорадність. Мимоволі згадується пречудова козацька пісня «Не жур мене, моя мати»:

Ой зійду я на могилу.
Гляну-подивлюся...
Як згадаю про ту волю.
То й знов зажурюся.
Про ту волю козацькую.
Що була – минула.
Тепер вона, як дитина,
В повитку заснула.
Чи довго ще буде спати?
Нема тих, що будять,–
Зосталися на сім світі
Ті, що світом нудять.

Воістину так, як на сьогодні: нудимо світом.
Промахи Центральної Ради відомі, її безхребетність і нездатність до ефективних дій очевидні, її молоді прекраснодушні керівники виявилися нікчемними практиками. Неспромога створити боєздатну армію і дієвий адміністративний апарат визначили наперед сумну долю української державності. Діячам Центральної Ради виявилося не під силу пов’язати соціальне питання з національним визволенням. Розходження між Винниченком і Петлюрою змушують озирнутися на добу козаччини. Нерішучість і неясність – що ж треба насправді робити (знаменитий IV Універсал був прийнятий із явним запізненням) – призвели до втрати історичного часу. Більшовицька агітація виявилася ефективнішою за українську ідею. Німці штовхнули Центральну Раду, і вона впала, як трухлява колода, без найменшого спротиву. За Директорії спостерігаємо те ж саме. Знову з’ясовують стосунки Винниченко і Петлюра. (Як пізніше – бандерівці і мельниківці). Цього разу, на чий бік прихилитися: до Москви чи до Антанти. Армія, поваливши Скоропадського, розповзається по селах. Винниченко подає у відставку, Петлюра – головнокомандуючий армії, якій не може дати ради. Як і в добу Руїни, замагає отаманство й інертність мас. Підтверджується сказане Бердяєвим: свобода породжує страждання. Відмова від неї – полегша. Загалу не потрібна свобода.
Простежуючи долі Махна чи Григор’єва, які переметнулися від Петлюри до більшовиків, а потім відкинулися й від них, ловиш себе на думці – це ж варіація на тему, задану Сірком та іншими козацькими чоловими, великими й малими,– ім’я їм легіон. Уже тільки з огляду на це гетьманат Скоропадського з його опорою на німців був приречений. Не кажучи вже про прорахунки гетьмана. І все ж за своє короткочасне перебування при владі Скоропадський вписав в українську історію одну блискучу сторінку. Ця сторінка культурницька і вищою мірою повчальна для нинішніх політиків, бездарно одностайних у своєму відчуженні від культури свого народу. Тоді як Директорія замість діла демонструвала мітингову суверенність, за вісім місяців Гетьманщини у більшості шкіл була введена українська мова. Побачили світ кілька мільйонів примірників україномовних підручників, засновано 150 україномовних гімназій, національний архів та бібліотеку, що налічувала понад мільйон томів, створено два нових українських університети і українську Академію наук. Ось так...
Ми не знаємо не тільки давньої, а й недавньої нашої історії. Як би не ганили державців тієї пори, причини поразки незмірно глибші. З найважливіших: темне, дезорієнтоване калейдоскопічною зміною подій, а тому й непередбачуване у своїх діях селянство, денаціоналізоване місто, мізерна кількість відданої українській справі інтелігенції і її аматорство, наївність і недосвідченість. Є й інші причини. Але навіть названі три в сукупності своїй підводять до думки, яку рідко відважуємося висловити публічно: навіть у двадцятому столітті ми все ще не функціонуємо як нація. Нас багато, але нас... немає. Ми – велика кількість низької якості. І чим більше осмислюєш цей безрадісний факт нашої «відсутньої присутності» в світі, тим переконливіше доходиш висновку, що нам, як історичній спільноті, бракує якогось стрижня.
Коли найкращі з українців тикали нас носами у наші гнійні виразки і струпи, ми тільки соромливо відводили очі. Існує потрясаючий, нами ж довго замовчуваний документ, який без натяжок можна назвати освідченням в ненависті до своїх. І належить він не якомусь там безликому україножерові, а людині чеснот виняткових, чиїм ім’ям пишається Україна, «...не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я правдивих характерів, а так багато дрібничковості, тісної глупоти, дволичності і зарозумілості, що, дійсно, не знаю, за що міг би я їх любити, навіть не звертаючи уваги на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони мені часом з найкращою думкою вбивали під шкіру» (І.Франко). І далі: «Признаюся до ще більшого гріха: навіть Русі нашої не люблю, так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб її любити як географічне поняття, для цього я є занадто великим ворогом порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоб твердити, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для того досить добре її знаю, дуже гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства і волі, щоб я не міг почувати, як мало в історії Русі прикладів правдивого духа горожанського, правдивої посвяти, правдивої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу, отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя (чи не це ж саме твердили Костомаров і Куліш? – В. В.) на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого гатунку? Чи, може, маю любити світлу будучність цієї Русі, якої не знаю, для якої світлості не бачу ніяких підстав?»
Тільки відчуття безнадійності всіх зусиль, відчуття десь на грані душевного зламу й відчаю могло вирвати з глибин душі це безжалісне зізнання, та ще й оприлюднити його не деінде, а в супротивному таборі, серед поляків і польською мовою. Певна річ, Франкові за нього дісталося. Але він чітко розставив акценти: «Мій український патріотизм – то не сантимент, не національна гордість, то важке ярмо, яке доля положила на мої плечі». І, підсумовуючи, назвав свою ношу почуттям «собачого обов’язку».
У XX столітті пожинаємо те, що сіяли протягом століть. Сенс цього стислого огляду історії в тому, що ми абсолютно не здатні замагати свій негативний досвід. Тому з непояснимою упертістю сомнамбул досі блукаємо по карнизові будівлі, ризикуючи у будь-який момент зірватися вниз. Владний окрик «старшого брата» може виявитися фатальним...
Студене повітря реальності сьогоднішнього дня перехоплює подих. Людська кров, людські втрати доби сталінщини збаналізувалися від поверхового про них нагадування. Тому обмежуся констатацією: отруйні випари системи і, зокрема, винищення етнофонду поглибили і стимулювали розвиток недуги давно і тяжко хворого народу. Звичайно, цікаво було б поміркувати про різні форми прояву малоросизму у всіх сферах тодішнього життя. І, зокрема, про малоросизм літературний, коли запопадливий автор оспівував богопротивний режим не з примусу, а з власної охоти. Чи коли полохливий редактор безжалісно викорчовував те, що не викликало б спротиву навіть у цензора-цербера. Але я належу до покоління, яке теж причетне до поширення малоросизму, тому уриваю цей відступ.
Отож, свідомо скоротивши дистанцію і маючи перед собою в загальних рисах картину неухильної деградації; звернімося нарешті до принципово іншої ситуації – непевнодення сьогоднішнього. Пригадаємо: малоросизм – хвороба інфекційна. Вимушеним чи добровільним малоросизмом вражена більшість суспільства. Але досі це поняття тлумачилося як відступництво, і тільки. Назвемо ж його друге і справжнє ім’я: малоросизм – це виродження. Вироджуватися, за тлумачним словником,– це втрачати кращі риси, ставати гіршим, неякісним. А в сенсі біологічному – знижувати свою життєвість, здатність пристосовуватися до зовнішніх умов в кожному наступному поколінні, що призводить до вимирання. Отже, жодних ілюзій на цей рахунок: виродження – поступове щезання.
Що ж маємо зараз? Доля, обмеживши зовнішній тиск, вперше на такий тривалий час лишила нас віч-на-віч з нашими проблемами. І скільки ж було надій і прогнозів! У пам’ятному 1991-му у часописі «Січ» випало прочитати таке: «За теорією етногенезу Льва Гумильова, згідно з якою життя етносу після шести віків входить у глибоку кризу або й навіть вичерпується, сьогодні такий супер-кризовий стан мають етноси Росії і російський народ. Український – навпаки, набирає енергії на піднесення».
Піднесення виявилося короткочасним. Отже, немає й натяку на «принципово нові концепції світобачення й життєвлаштування» українства. Але як і за Хмельницького, Виговського й Петра Дорошенка, ми не знаємо, що робити з нашими перемогами. Перемога на ім’я незалежність дісталася не ціною зусиль свідомої людності. Вона дарована, сказати б, з ласки неба. Можливо, задля останнього експерименту – перевірки на життєздатність. Тесту на право повнокровного існування. Тесту ми не витримуємо. І лишаємося, власне, там, де й були,– на периферії світу, що живе своїм бурхливим, до відчаю окремішнім від нас життям. Надірвавши горлянки на мітингах, затопивши фразеологічною повінню майдани і зали, навтішавшись жовто-блакитними корогвами на площі св. Софії, як це було й за Центральної Ради та Директорії, у тупій безнадії вовтузимося тепер у своїм болоті, що невблаганно засмоктує найскромніші наші сподівання. Жодної вольової дії, яка б засвідчила рішучий поворот в умах і жагу творення нової, таки своєї, ойкумени, жодного зримого успіху, який прихилив би до себе своїх і змусив би рахуватися чужих. Чотири роки суверенності викинуті, даруйте на слові, собаці під хвіст!
«...Горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими!» (Франко). Застала. Малоросизм як тенденція до виродження пов’язав правих і лівих. І приховане яничарство, і супротивно-галасливий, але не здатний до будь-яких практичних дій патентований патріотизм злилися за принципом єдності протилежностей. Риторичне – що ж ми будуємо? – спалахнуло і згасло, не зачепивши глибинних пластів свідомості. Так у зародку було вбито те, що з проголошенням незалежності могло б стати віссю державотворчості.

Прогаяли великі дні
Скалічені й маленькі люди.
Заслинили в ганьбу і бруд
Велику віру – й на руїнах
Отарою мандрує люд,
Що мав зродити Україну.
(Є. Маланюк)

Політичне аматорство і короткозорість демократів найяскравіше виявили себе у їх ставленні до культури. Культура – це, як відомо, обличчя нації. Обгрунтування її права на самостійність. Виправдання її присутності в світі. Втрата культури – втрата нації. Якщо ж нації немає, а є народність, то вона уподібнюється рослині, яка гине не розцвівши. Україна – це передусім українська культура. Позбавте її останнього, і України не стане. Наше українство матеріалізується тільки в формах культури. Прикро повторювати аксіоми, але доводиться. Мітингова хвиля – то й сплеск пам’яті в образах загнаної у підсвідомість культури. Коли та хвиля спала, безпам’ятний малоросизм знову підняв голову і з допомогою немудрих політиків знову повернув втрачені позиції. Я вже тут згадував про зрушення на культурно-освітницькій ниві за Скоропадського, який за лічені місяці спромігся на те, на що не спромоглися керівники незалежної України за кілька років. Гетьман був освіченою людиною. Він хоч і влаштовував разом з німцями каральні експедиції проти селян, які привласнювали поміщицьку землю, хоча й мав сантимент до Росії (як-не-як був ад’ютантом у Миколи ІІ), а все ж розумів – народові треба повернути те, що, власне, й робить його народом.

* * *
НАЦІОНАЛЬНУ ідею скомпрометовано. Найстрашніше, що саме в ній малоросизовані маси вбачають причини поразки. Тотальний параліч українства – такий «здобуток» чотирирічної незалежності. Поставивши на колишнього комуністичного ідеолога і не зумівши відмежуватися від нього в критичний момент, націонали впали разом з ним. Тяжкий морок непевнодення підім’яв надію на з таким пафосом обіцяне відродження. Велика доба виплодила малих поводирів. Повторилося те, що і за Центральної Ради. Але якщо Грушевський і Винниченко були великими в інших сферах людської життєдіяльності, то державці епохи незалежності – люди, піднесені на вершину піраміди примхою обставин.
Ні минуле Л.Кравчука, ні його особисті якості не відповідали тим змінам, які заповідалися в майбутньому. З небагатьох його чеснот – знання української мови, що й прихилило до нього розчулених інтелігентів, а для супротивників стало незаперечним доказом націоналізму, хоч, власне, цим його націоналізм і обмежувався. Коли він відважився на публічні герці з Рухом, то тільки тому, що був твердо переконаний у минущості цього явища. Тоді чи не вперше зрадило йому політичне чуття: пройде час – і на цей же Рух йому доведеться зіпертися. Несповідимістю долі такий чоловік стає президентом незалежної України. Стає і щезає, як фантом, не лишивши по собі позитивних практичних зрушень, за які мали б йому бути вдячними сучасники і нащадки. Навпаки – і в тих, і в інших є всі підстави піддати його осуду за бездарно згаяний час, за відкинуту як непотріб національну культуру, за катастрофу економіки, за Крим, міну уповільненої дії у підмурок державності, за пишний чортополох корупції, за обурливу поведінку під час так званого ГКЧП, за зубожіння одуреного і зневіреного народу. Має рацію В. Яворський, автор статті «Болото компромісів...»: проігнорувавши національний фактор, лідер поставив на соціальність і демократію. І, підірвавши перше, не просунувся ні на крок у другому й третьому. Роздвоєність, половинчатість рішень, полохливе обережництво – це наслідки його минулого і рис характеру, минулим цим доведених до досконалості негативу. Він у повній мірі продемонстрував свій багатий досвід партапаратника як людина фрази. А вимагалася людина діла і твердих принципів – рішуча і здатна до опору, спроможна «собою возвеличити українське» (Винниченко). Чи треба повторювати очевидне – ті, хто не зумів своєчасно відступитися від такого лідера, мають узяти на себе тяжкий гріх його і власного малоросизму? Того самого, що, як шашіль, точить духовне здоров’я суспільства. Хвильовий за мотто до своєї знаменитої статті «Україна чи Малоросія?» узяв слова Шіллера про те, що рабська психологія в свободі гідна зневаги. Ми в повній мірі явили цю психологію. Надто одну із її іпостасей, що кимось влучно названа заразою колективізму.
З тяжким відчуттям непевності завтрашнього дня зацитую уривок із «Самозречення малоросіян» М. Грушевського. Текст розлогий, але, їй-право, вартий запам’ятовування. «Досі все складано на заборони: мовляв, мали б українці й те й се, коли б не заборонили і наукових видань, і популярної літератури, й ідейної белетристики, і перекладів, і видань для дітей, і підручників шкільних, і всякої всячини. Але як заборона упаде й не буде виходити ані наукових видань, ані серйозної белетристики, ані путящої літератури для народу, ані книжок для науки в тих українських школах, яких українська суспільність тепер добивається? Неупереджені люди готові тепер вірити, що українців у їх змаганнях до своєї національної культурної роботи затримують тільки перешкоди із сторони російського уряду, що зняти ті перешкоди – й зразу бухне робота тих прихованих національних сил, широко розвинеться національна культура. Але як у дійсності не бухне, а почне тліти і шипіти, як мокре горить? Як українська суспільність далі буде мандрувати пробитими й протоптаними по правительством російським указаним шляхом, буде далі розвивати «не токмо за страх, но й за совесть» російську культуру, а на «українську ниву» будуть падати тільки відпадки та недоїдки? Замість солідної роботи, яка б відповідала сучасним культурним вимогам, будуть на ній пробавлятися самими лише різними «пробами пера от гусиного крыла», різною мізерією, робленою в тім переконанні, що для українців і то буде добре,– що тоді?
Прикро й подумати, бо було б це страшним моральним ударом, який би міг незмірно скомпрометувати українство в очах чужих і в очах інертної більшості самих своїх, здискредитувати всі домагання і жадання, які ставилися українцями чи в сфері культурній, чи то в питаннях політичних, та привалити українське питання тяжким каменем, тяжчим, може, від усяких репресій! Хто схоче слухати в такім разі оправдань і висновків, що ті історичні обставини, в яких протягом століть жив український народ, ослабили в нім національні почуття, національні змагання, що їм треба дати віджити, відійти, щоб вернулися їх нормальні функції, як лікарською гімнастикою, вправним уживанням приводять до нормального стану занедбаний, напіватрофований орган? У кожного хворого можна пояснити й вивести з причин вповні натуральних його хворобу; але коли певна одиниця, замість боронити свої позиції в боротьбі за існування, в критичний момент кладеться до шпиталю – хто візьметься боронити для неї її облишену позицію? Зважати на чужу великодушність, на чужу піддержку ніколи не вільно, і тому українському громадянству треба дуже поважно задуматися над такими можливостями. Тому нинішній брак культурної роботи на російській Україні в дійсності представляється в далеко небезпечнішім світлі, ніж комусь може здаватися, а відповідне виступлення українства в хвилі, коли спадуть з нього заборони, має далеко більше значення, ніж це здається на перший побіжний погляд».
Непросто повірити, що стаття Грушевського написана на зорі століття. Майже через дев’яносто років сталося те, що він так тонко передбачив і від чого так палко застерігав. Хіба не скомпрометувало себе українство в очах чужих і своїх? Хіба не привалене воно по короткочасній галасливій порі піднесення тяжким каменем зневіри, тяжчим «від усяких репресій». «Що – тоді?» – запитував Грушевський. «Тоді» обернулося на «тепер». Що ж тепер? Що далі, коли «за туманом нічого не видно»? «Тільки й видно», як інші сили задають тон і вже не приховане, а відверте яничарство явно бере гору? Де ж вихід? Вихід тільки один – маємо стати інакшими. За Франком – організмом, здатним до незалежного політичного і культурного життя, живою одиницею серед інших народів. Маємо бути українством, а не здаватися ним. Але як? Чи можливо це з огляду на силу «інерції тисячолітнього буття, нашого генотипу і нашого характеру»? (І. Драч). Питання лишається відкритим. І це питання життя чи смерті.

ВІД РЕДАКЦІЇ:
Можливо, комусь стаття В. Базилевського видасться надто похмурою, песимістичною, ба, й безпросвітною. Справді, історичні факти, наведені автором, не дають підстав для особливої радості.
Тим із читачів, надто фахівцям, які мають свої міркування щодо повноти фактів та їх інтерпретації, редакція готова надати сторінки журналу для подальшої розмови на цю тему.
Було б великою помилкою зробити із статті В. Базилевського висновок на кшталт: «Не тратьте, куме, сили – спускайтеся на дно». Так, історія України – це багатовіковий ланцюг драм, трагедій, помилок, невдач. Та не забуваймо й про те, що несе вона в собі багато героїчного, нескореного, звитяжного. Зрештою, якби це було не так, не мали б ми сьогодні суверенної України, визнаної світовим співтовариством. Хоч самозаспокоюватися, тим паче на лаврах почивати, рано. Адже усі ми є свідками того, як важко, болісно стає Україна українською, як з фатальною невідворотністю наші нинішні керівники уже сьогодні повторюють помилки минулого. Тож нехай стаття-застереження, стаття-нагадування В. Базилевського послужить мобілізації усіх здорових сил суспільства, усіх чесних громадян для збереження і розбудови молодої Української держави.

«Вітчизна»



Создан 14 янв 2019